26

РУСЛАН

Коли Олександра знепритомніла прямо на моїх очах, я дуже перелякався. А ще більше здивувався, коли взяв її на руки. Вже надто легкою вона була.

Що медсестра, що Ден, зробили один висновок. Недосип і проблеми з харчуванням.

Сказати, що я був злим, нічого не сказати. Як себе можна довести до такого стану?

Приїхавши до її дому, попрямував за нею в квартиру для того, щоб поговорити з цією мазохісткою.

Зайшовши в квартиру, попрямував у вітальню.

— Дякую, за те, що привезли, але... що ви тут робите?

— Це я хотів спитати, що ти чвориш?— Запитав я, відчуваючи, що виходжу з себе.

— В сенсі?

— Саша, чому ти так халатно відносишся до потреб свого організму? Так зрозуміліше?

— Нормально я відношуся.— Наїжачилася дівчина.

— Да ти що! Серйозно?? Хронічний недосип і анорексія це по твоєму нормально?!— Все. Кляма впала

— Та яка вам різниця?! Що хочу, те і роблю!

— Да твою ж…Саша! Ти хочеш опинитися в могилі, разом з Ніком, чи що?! 

— Не смійте маніпулювати мною, смертю друга! Це низько.

— Ти мене по іншому не чуєш! З того самого дня, ти замурувалася в своєму залізному коконі і не вилазиш з нього. Втрачати близьких—боляче, я знаю, однак, треба продовжувати жити. А ти схожа на живого мерця. Тіло функціонує, а в середині порожнеча, яку намагаєшся заповнити чим попало.

Я дивився в очі, які наповнились сльозами. Пам'ятаю, коли вперше Сашу побачив, то колір її очей був голубим. Зараз вони прийняли відтінок сірого, похмурого неба, з якого ось-ось рине злива.

— Мені просто боляче, зрозуміло??!!!!! БО-ЛЯ-ЧЕ!! Я не знаю, що мені робити, як далі жити?! Все, що мені залишається—це працювати. Просто працювати, щоб заглушити це відчуття безсилля!

Вона плакала, довго плакала виплескуючи свій біль. По її обличчю не перестаючи текли гіркі сльози. Я розумів, що їй це потрібно, проте споглядати за її болем було нестерпно, тому що я знав, добре знав, що вона зараз відчуває. Мені хотілося забрати весь її біль собі.

Заспокоївшись, вона просто сиділа, дивлячись в якусь одну точку.

— Так не піде! Саша, ти мене чуєш?

— М? — Повернула голову в мою сторону.

— Іди перевдягися, бажано в спортивний костюм і виходь.

— Навіщо?

— Потім побачиш, іди.

Вона вийшла через хвилин десять. Зібравшись, знову сіли в машину і поїхали в особливе місце. Прибувши, зайшли в зал. По обличчу Саші я бачив, що вона взагалі не розуміє, що робити.

— Чого встала, як вкопана? Іди, вдягай рукавиці і чекай мене.

ЛЕКСА

Коли я побачила, куди ми прийшли, м'яко кажучи, очманіла. Це був великий зал з рингом по середині. Якщо ми сюди приїхали заради того, щоб я кулаками помахала, то це буде марна трата часу. Ну звичайно, я нічого проти не сказала, бо проти танка не попреш. Руслан Сергійович кудись пішов, але незабаром повернувся, одягнений в спортивний одяг.  Він притко заскочив на ринг і одягнув рукавиці.

— Ти колись займалася якимсь бойовим мистецтвом?

Помахала головою.

— Окей. Дивися і повторюй.

Сокольський зробив перует рукою, я повторила.

— Молодець. Тепер це.— Послідував слідуючий рух, який я також повторила.

- А тепер чергуй один рух за іншим. Ось так.- В принципі, це було не важко.

Не встигла я сконцентруватися, як в бік прилетів удар. Болючий, до речі.

— Ей! 

— Нападай.

Встала, мов вкопана, як це нападай? Це було моєю другою помилкою, бо послідував слідуючий удар

— Я тебе не випущу, доки не зробиш, те що прошу.

Ну що ж, сам напросився. Я зробила два випади, які декан легко блокував.

— Ще!

Всередині мене розгорівся справжній азарт. Я робила випад за випадом.

— Давай! Сильніше! Уяви, що саме я твоя перешкода всьому.— Вставляв репліки чоловік.

Я все била і била. Ногами, руками, навіть заборонений прийом коліном намагалася використати, однак і його заблокували. Все закінчилось тим, що мені просто заламали руки.

- Все! Заспокойся.

На тіло, раптом, хлинула втома, я була, ніби вижатий лимон. Осіла на підлогу і зняла рукавиці. Руслан Сергійович присів навшпиньки переді мною.

— Полегшало?

Сконцентрувавшись на своїх відчуттях, зрозуміла, що дійсно стало легше.

— Дякую вам.

— Твоє "дякую" мене вже бісить. Вставай. — Подав мені руку. — Іди в душ і я тебе відвезу додому.

— Так в мене ж змінки нема.

— Не передбачив.. Не біда, я тобі свою дам.

— Я вам ще ту водолазку зі штанами не віддала.

— Нічого, якось заберу.

Підійшовши до роздягальні Руслан Сергійович вручив мені пакет зі змінкою, в який я перевдягнулася після душу.  В принципі норм.

— Їдемо?

— Мг.

По дорозі він зупинився біля супермаркету і попросив мене почекати. Повернувся достатньо швидко. В його руках був величезний пакет з продуктами. Питати я не стала, можливо в нього продукти вдома закінчилися. 

Коли ми приїхали до моєї багатоповерхівки, то чоловік з пакетом послідував за мною. Зайшовши у квартиру, він кудись попрямував, доки я роздягалася. Знайшла чоловіка на кухні. Перед очима постала картина: Сокольський дістає продукти і кладе в МІЙ холодильник.

— Ви що робите?

— На данний момент, кладу яйця в холодильний, потім туди ж відправиться салат, потім помідори..

— Не треба мені коментувати!

— Ну то чого дурні питання задаєш?

— Навіщо?

— У тебе в холодильнику миша повісилася.

— Ну так, я сама себе продуктами забезпечити можу, не голодую.

— По тобі не скажеш. Послухай, ти б вже точно не пішла за продуктами. А так, вже холодильник повний.

— Добре. — Вирішила, що не буду сперечатися 

Просто пішла в коридор, дістала з гаманцю тисячу, як раз нещодавно зарплатня прийшла, і спочатку хотіла віддати особисто Руслану Сергійовичу в руки, проте потім подумала, що скоріше за все, та купюра в мене ж полетить назад, і вклала в карман його куртки. 

 Знову повернулася на кухню.

— Якщо ви погодитесь, то я бхотіла вам віддячити хоча б вечерею.