26

РУСЛАН

Коли Олександра знепритомніла прямо на моїх очах, я дуже перелякався. А ще більше здивувався, коли взяв її на руки — вже надто легкою вона була.

Що медсестра, що Ден, зробили один висновок. Недосип і проблеми з харчуванням.Сказати, що я був злим, нічого не сказати. Як себе можна довести до такого стану?

Приїхавши до її дому, попрямував за нею у квартиру для того, щоб поговорити з цією мазохісткою.

— Дякую, за те, що привезли..

— Я так бачу, тобі нормальне життя набридло, — перебив я дівчину, відчуваючи, що виходжу з себе.

— В сенсі?

— Саша, чому ти так недбало ставишся до потреб свого організму? Так зрозуміліше?

— Нормально я відношуся. — Наїжачилася дівчина.

— Та ти що! Серйозно?? Хронічний недосип і анорексія це по твоєму нормально?! — Все. Клема впала

— Та яка вам різниця?! Що хочу, те і роблю!

— Та твою ж…Саша! Ти хочеш опинитися в могилі, разом з Ніком, чи що?! 

— Не смійте маніпулювати мною смертю друга! Це низько.

— Ти мене по іншому не чуєш! З того самого дня, ти замурувалася у своєму залізному коконі й не вилазиш з нього. Втрачати близьких — боляче, я знаю, однак, треба продовжувати жити. А ти схожа на живого мерця. Тіло функціонує, а в середині порожнеча, яку намагаєшся заповнити чим попало.

Я дивився в очі, які наповнились сльозами. Пам'ятаю, коли вперше Сашу побачив, то колір її очей був голубим. Зараз вони прийняли відтінок сірого, похмурого неба, з якого ось-ось рине злива.

— Мені просто боляче, зрозуміло??!!!!! БО-ЛЯ-ЧЕ!! Я не знаю, що мені робити, як далі жити?! Все, що мені залишається — це працювати. Просто працювати, щоб заглушити це відчуття повного безсилля!

Вона плакала, довго плакала виплескуючи свій біль. По її обличчю не перестаючи текли гіркі сльози. Я розумів, що їй це потрібно, проте споглядати за її болем було нестерпно, тому що я знав, добре знав, що вона зараз відчуває. Мені хотілося забрати весь її біль собі.

Заспокоївшись, вона просто сиділа, дивлячись в якусь одну точку.

— Так не піде! Саша, ти мене чуєш?

— М? — Повернула голову в мою сторону.

— Іди перевдягайся в зручний одяг.

— Навіщо?

— Потім побачиш.

ЛЕКСА

Я підкорилася лише тому, що сперечатися з Русланом Сергійовичем було марно. Зібравшись, я вийшла до вітальні, де він уже чекав. Ми сіли в машину й поїхали, але дорогою він не сказав ні слова.

Через деякий час ми опинилися за містом, біля річки. Я здивувалася, але Руслан тільки кивнув на берег.

— Виходь.

Я пішла за ним. Дорогою ми майже не розмовляли, а коли нарешті дійшли до місця, він жестом запросив мене сісти на лавку біля води.

— Сядь і слухай.

— Що слухати? — запитала я розгублено.

— Тишу. Воду. Вітер. Хоч раз у житті перестань думати про роботу й просто побудь тут.

Я здивовано подивилася на нього, але вирішила виконати його прохання. Спочатку це здавалося безглуздим, але поступово звуки природи заповнили простір у моїй голові. Так дивно було ось так сидіти й не гнатися за чимось.

— Ти знаєш, чому я тебе сюди привіз? — раптом запитав він.

— Щоб я «відчула себе краще»? — я спробувала пожартувати, але голос видав мою втому.

— Тому, що ти забула, як це — просто жити.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, про що він говорить.

— Саша, ти не машина. Тобі потрібен час для себе. Ти віддалилася від усього, що могло б принести тобі радість. Я не кажу, що ти маєш забути про Ніка, але ти маєш навчитися жити далі.

Його слова врізалися у свідомість. Він мав рацію, але визнати це було важко.

— І що тепер?

— А тепер ти маєш хоча б трохи подбати про себе. Ми повертаємося до міста, і ти починаєш із найпростішого: їжа, сон, свіже повітря.

Повернувшись, він не лише привіз мене додому, а й зайшов усередину з великим пакетом продуктів, що попередньо купив у супермаркеті. Загалом, я думала, що то він для себе.

— Ви що робите? — запитала я, побачивши, як він розкладає їх у холодильник.

— У цю мить, кладу яйця в холодильник, потім туди ж відправиться салат, потім помідори..

— Не треба мені коментувати, я не сліпа!

— Ну то чого дурні питання ставиш?

— Навіщо?

— У тебе в холодильнику миша повісилася.

— Ну так, я сама себе продуктами забезпечити можу, не голодую.

— По тобі не скажеш. Послухай, ти б вже точно не пішла за продуктами. А так, вже холодильник повний. — Добре. — Вирішила, що не буду сперечатися. Просто пішла в коридор, дістала з гаманця тисячу, як раз нещодавно зарплатня прийшла, і спочатку хотіла віддати особисто Руслану Сергійовичу в руки, проте потім подумала, що скоріше за все, та купюра в мене ж полетить назад, і вклала в кишеню його куртки. Знову повернулася на кухню. 

 — Якщо ви погодитесь, то я б хотіла вам віддячити хоча б вечерею. 

 — Всіма руками за.  

 — Ви сирники їсте?

 — Обожнюю.

 — Прекрасно.