25

ЛЕКСА

Цілий місяць я працюю на межі можливостей, намагаючись довести усе до ідеалу. Не пам'ятаю, коли востаннє нормально спала чи їла. Мій день починається о четвертій ранку. Домашні справи, курсовий, підготовка до пар – усе це ще до того, як я переступаю поріг коледжу. А там на мене чекав новий вир справ: спочатку заняття, а в перервах репетиції зі студентами, котрі беруть участь у виставі, роботу з хором також ніхто не скасовував. Після йду додому, де відпрацьовую свою роль. Додайте до цього роботу – скоро річні звіти, і відпочинок стає недосяжною мрією. Добре, що хоч Руслан Сергійович узяв на себе технічну частину: пошук апаратури, організація сцени – усе це він взяв на свої плечі. Без нього мене б точно віднесли вперед ногами. 

Сьогоднішній день не був винятком. Єдина відмінність – відчуття крайньої втоми, яке ніяк не хотіло зникати. Зібравшись із силами, я попрямувала до коледжу. Першою парою стояла гармонія. Я ніяк не могла сконцентруватися на словах викладача, а враховуючи те, що він матеріал не викладав, а бубонів собі під ніс, то задача ускладнювалася мало не в три рази.

Після закінчення цієї каторги, по другому ці півтори години, я не назву, мені подзвонила Єва. Сталася якась накладка у вокалістів, треба було розрулити це питання. По дорозі до аудиторії, де проходили заняття у вокалюг, здавалося, що мій мозок просто плавиться, іноді хитало зі сторони в сторону.

Зайшовши в середину, першим кого я побачила, був Руслан Сергійович. Він розмовляв з Оксаною Дмитрівною, завідувачкою вокальної кафедри. Втім, швидко привітавшись, одразу попрямувала до Єви.

— Сашунь, з тобою все добре? Ти якось дуже блідо виглядаєш, — занепокоєно запитала вона.

— Та все нормально, просто не виспалася, — відмахнулася я. — Що там за проблема?

— У нас накладка з дуетом. Софія, яка мала співати з Назаром, від’їжджає наприкінці травня і не зможе взяти участь у виставі.

Мене аж сіпнуло.

— Чому вона повідомила про це тільки зараз? – із нотками роздратування запитала я.

— Вона сама тільки нещодавно дізналася, — винувато відповіла Єва. — Що тепер робити?

Я притиснула пальці до скронь, намагаючись полегшити біль, що пульсував у голові.

— Зробимо заміну, — вирішила я.

— Але ким? Це ж дуже великий шмат роботи.

— Я подумаю і скажу, — коротко відповіла я, розуміючи, що сил на обговорення вже немає.

Біль став просто нестерпним, здавалося, ось-ось і моя голова просто розірветься. Я пішла на вихід, але дійти мені не судилося, на півдороги все почало розпливатися перед очима. В якийсь момент, я відчула, що по тілу проходить хвиля слабкості, ноги стають ватними, а далі пітьма.

***

Перше, що відчула, прийшовши до тями — це неприємний запах ліків. Відкривши очі побачила, що знаходжуся в медкабінеті. Навпроти мене сиділа медсестра, а обпершись об двері, стояв Руслан Сергійович. Він пильно дивився на мене, склавши руки на грудях. 

О, цей погляд, я добре знала, він був чимось незадоволений. Спробувала сісти — не з першого разу, але це вдалося зробити.

— Отямилася, золотце.

Прочистивши горло сказала.

— Що трапилося?

— Ти втратила свідомість і Руслан Сергійович тебе приніс сюди.

Сам Сокольський нічого не казав, а просто мовчки споглядав за тим, як розвивається розмова.

— Сонце, скажи но, будь ласка, коли ти востаннє їла?

— Нуу...вчора. 

— А що саме ти їла?

На це я відповідь дати не змогла. Не пам'ятала.

— Значить так, на лице всі признаки виснаження. Тобі, дівчинко, треба нормально виспатись і поїсти. Нічого більш конкретного сказати не можу, потрібно їхати здавати аналізи.

— Дякую, Світлана Вікторівна, далі я проконтролюю, — нарешті подав голос декан.

Він підійшов до мене, нічого не питаючи, допоміг піднятися і повів мене на вихід з коледжу. Посадивши в машину, сам сів за кермо і завів машину.

— Куди ми їдемо? — Питання було досить логічним з моєї сторони.

— В лікарню. — Коротка лаконічна відповідь.

— Навіщо? Просто відвезіть мене додому. 

 Після цих моїх слів, він повернув голову в мою сторону й мене зміряли таким поглядом, що всі питання відпали.

Далі Руслан Сергійович комусь зателефонував. Я навіть здогадувалася кому.

— Ден привіт. Слухай ти сьогодні на роботі?

Співбесідник щось відповів, але я не почула.

— Добре, тоді ми заїдемо.

Прибувши на місце призначення, Сокольський попрямував до рецепції, щось сказав медсестрі й нас провели в мед кабінет, де сидів вже знайомий мені лікар.

— Привіт Рус. — Вони пожали руки одне — одному.  — Все-таки, вирішила пройти обстеження?  — звернувся чоловік до мене 

— Ага, аж бігом прибігла  — саркастично промовив Руслан Сергійович.

— Так, що сталося? Не могли ж ви приїхати, щоб просто провідати мене.

— Ось ця мадам — Сокольський кивнув на мене — сьогодні звалилася без свідомості прямо посеред аудиторії. Медсестра сказала, що це через виснаження. Однак, нічого конкретного вона не уточнила. Запропонувала здати аналізи.

— І правильно зробила. Давай но, спляча красуне, сідай, зараз проведемо обстеження і візьмемо кров.

Все було, як зазвичай. Зміряли тиск, подивилися горло, взяли аналізи.

— По зовнішнім ознакам можу сказати лише, те що є деякі проблеми зі шлунком і підвищений тиск. Ти себе як почуваєш?

— Більш-менш нормально. 

Бачу, що Денис насупився.

— Саша, здоров'я — це не забавки. Я з одного огляду можу лише припустити, що ти практично не спиш, судячи з запалених капілярів. Думаю, там ще можна відкопати темні круги під очима, під метровим шаром тоналки. Також, бачу, що ти схудла після останнього візиту, а значить нормально не їси, Бог зна, що цей одяг приховує. Стань, будь ласка, на ваги.

Покірно виконала прохання, знаючи, що діватися нікуди. Ваги показали, що моя вага сорок п'ять кілограмів. Це на дев'ять менше ніж було на минулому обстеженні.