20

Хоч я дала собі настанову передихнути, мій мозок, який звик пахати, як ломова коняка, не дав мені розслабитися. Чомусь, завжди думала, що люди, які відчувають горе, впадають в дипресію, чи щось по типу того. Я ж, ніби вигоріла. Все, сліз нема, нема емоцій, просто порожнє тлище. З'явилося лише дике бажання заповнити цю порожнечу. А робота — це найкраще в моїй ситуації.

Всю неділю, я чинно виконувала рекомендації Руслана Сергійовича, тобто пропускала коледж. Але робота, є робота. Я вирішила взяти собі більше діток в студії і відпрацювати з ними по повній. Чим і займалася зранку до вечора. Потім приходила додому, малювала, пила чай і лягала спати. І так кожен день. Скоро моя вимушена "відпустка" закінчилася і прийшов час, йти гризти граніт науки.

Я йшла до коледжу з одним бажанням, щоб до мене просто не лізли. Не треба мені ніяких слів співчуття, чи підтримки, просто спокій.

— І так Саша, очки горять, легка посмішка, впевнена хода. — Налаштувала себе перед тим, як зайти в середину.

Що, що, а артист з мене не поганий. 

Ще на ганку рідної альма-матер, зі мною привіталося декілька студентів першокурсників.

Зайшовши в хол, одразу попрямувала в свою аудиторію. Там вже практично всі зібралися і коли я зайшла, спочатку у всіх був міні ступор.

— Всім привіт! — Помахала рукою і пішла на своє місце. Однак, воно було зайняте. Його займав якийсь чувак, котрого я раніше не бачила.

Звично підійшла, поклала сумку на стіл і махнула рукою перед ним, показуючи жестом, " здрисни".

Це недолуге вирачило очі в знак нерозуміння.

— ПАНЕ! Будьте ласкаві, звільніть місце! — Чеканивши кожне слово, промовила.

— А хто ти така, щоб я виконував твої накази? — Я посміхнулася так, що його аж перекосило.

— Я вчуся тут три роки і три роки це моє місце, а ось хто ви такий, мені ще доведеться дізнатися.

— Мене звати..

— Мені абсолютно побоку, як вас звати, взяв свої манатки і вали звідси!

Хлопець посміхнувся.

— А як ні, то що ти зробиш?

Так, Олександро, спокійно, максимально спокійно...Вдих — видих..

Та чорта з два!

Поки хлопець неочікував, різко розвернулася взяла його за волосся і добряче приклала до столу.

— Слухай сюди, хлопче! В мене не самий райдужний настрій, не біси мене! Тобі ж гірше буде.

Він різко вскочив. Йоой... не розрахувала я з габаритами. Цей мутант переросток мене однією рукою прикладе. Він навис наді мною, явно не з бажання мирно побалакати..

— Що тут відбувається?! — Слава Богу! Аж видихнула, коли почула голос куратора.

— Олександро, з вами все гаразд? — Спитав, дивлячись на мене. Я лиш кивнула.

- Микитенко, тримайте дистанцію! — Хлопець, накінець відліпився від мене і плюхнувся на місце. Моє місце!

Я питливим поглядом подивилася на Руслана Сергійовича. Він, оцінивши ситуацію, промовив.

— Денис, візьми свої речі і пересядь на третій ряд.

— Та з якого це переляку, я маю пересідати? —Істерично спитав хлопець.

— Бо я так сказав.

Звичайно, хлопцю залишалося тільки встати і пересісти.

Задоволена таким становищем, сіла на своє місце, відкрила зошит і приготувалася слухати.

— І так, сьогодні ми поговоримо про емоційність диригента. — Мені дуже подобалась ось це формулювання, "поговоримо". Руслан Сергійович завжди цікавився нашими думками, враховуючи кожного. — Будь ласка, вискажіть свою думку, чому диригент має бути емоційним? Взагалі, чому я працюючи з вами, вимагаю особливо поглиблено розбирати твір, як ви думаєте?

Я одразу підняла руку. Все ж, недільний пропуск треба відробляти.

— Олександро?

— По-перше, тому що за допомогою емоційності диригент встановлює своєрідний зв'язок з людьми, котрими працює, передаючи ідею твору. Ну і звичайно — це показує майстерність диригента і взагалі артиста. Чим краще людина знає свою роботу, тим більше вона може поглиблюватися в свої емоції.

— Добре, хто ще як думає?

Прозвучало багато думок. Цікавих і банальних, я знову, мов поринула в минуле.

— Вибачте, хочу задати питання. — Неприємний голос вирвав мене зі спогадів

— Так Денис.

— Яким чином емоційність може показати майстерність диригента?

Руслан Сергійович посміхнувся.

— На твоє питання, я тобі не дам відповіді, краще покажу.

Сокольський декілька хвилин підключав мультимедійну дошку. Коли я побачила, ЩО він включив, в мене стався ступор. На відео було показано, як я диригувала хором на конкурсі минулого року. Воно є в загальному доступі, однак, так відкрито ще ніхто не демонстрував мої здібності. 

Я пам'ятаю той концерт...тоді наприкінці виступу, Нік подарував мені букет маленьких кущових троянд, мої улюблені квіточки... Ніхто не знав, які квіти я люблю, крім нього. На очі набігли сльози. 

Саша, не розкисати!

Після закінчення відео, Руслан сергійович повернувся і промовив.

— Ось тобі яскравий приклад. Хочу доповнити, що робота з дітьми, особливо з маленькими — це колосальний труд. І Саша змогла налагодити з ними контакт, саме завдяки своїй емоційності. За що особисто їй аплодую, бо я наприклад, працювати з дітьми не можу.

Мені було дуже приємно чути ці слова.