19

АЛЕКСАНДРА

Після того, як Руслан Сергійович поїхав пройшло чотири години. 

Ніколи не думала, що панічна атака — це так страшно. Я різне чула: віднімає мову, ноги, все забуваєш. Однак, щоб задихатися, без можливості вдихнути — вперше.

Я сиділа на дивані, пила какао і дивилася в стіну, вона здавалася такою порожньою. Враз, в голову прийшла цікава ідея. Поставила кружку на стіл і пішла на балкон. Там я знайшла своє минуле...

Коли я була підлітком, то активно займалася малюванням і дідусь, по моєму проханню, зробив  мольберт. Ось і  акрилові фарби з пензлями в коробці лежать. 

Поприбиравши на балконі, облаштувала в ньому все так, як колись було в моїй дитячій кімнаті.

Включила музику в навушниках і занурилася в мистецтво. Я не знала, який має бути кінцевий результат. Просто змішувала фарби, везяла пензликом, перемальовувала. За цим заняттям навіть не помітила, як пройшов час. Тільки тоді, коли стало темно, склала пензлі і пішла спати.

Зранку я прокинулася побита, мов собака. З цим треба щось робити, бо скоро, я так загнуся. Зробила невеличку розминку і пішла на кухню, заварити собі каву. Як же довго я її не пила... Нік завжди забороняв, знаючи про моє гіпертонічне серденько.

Тааак…

Взявши кружку в руки, попрямувала на балкон. Вчора, лягаючи спати, я навіть не подивилася на результат своєї роботи.

Ще здалеку, помітила малюнок, він був темним, похмурим і блідим. Підійшовши ближче, я побачила, що зобразила на картині дівчину, яка стояла спиною. Вона була не чіткою, здавалося її края розмиті і ось-ось вона сама розчиниться у повітрі. В мене ніколи таких малюнків не було. Однак..дивлячись на картину, складалося враження, ніби я дивлюся на своє відображення, таке ж розбите похмуре і крихке.

Ще трохи пороздивлювавшись картину, взяла її в руки і повісила саме на ту порожню стіну. Початок покладений.

Привівши себе в порядок, вирішила подзвонити Ніні Михайлівні. Все ж таки, я вчора негарно вчинила, так різко пішла, залишивши її один на один з оравою людей. 

Набравши номер, приклала слухавку до вуха і почала чекати, доки вона візьме слухвіку. Однак, пролунав один гудок, другий, а на дзвінок так ніхто і не відповів. Я почала переживати, раптом щось сталося?

Наспіх вдягулася, взяла телефон і за звичкою почала набирати номер Ніка, потім згадала, що вже ніколи на цей номер ніхто не відповість.

Так, Саша візьми себе в руки! Викликала таксі, дочекалася доки воно приїде і миттю попрямували до дому Ніни Михайлівни. Прибувши на місце, підійшла до будинку і нетерпляче постукала у двері, мені ніхто не відчинив. Вже хотіла йти, проте згадала, що жінка зберігала ключ під килимом. Ніколи так нахабно не вривалася в чийсь дім, але поступити інакше не могла, всередині мене, наче щось кричало "тобі треба в середину!". 

В середині будинку стояла мертва тиша.

— Агов! Ніно Михайлівно, ви тут?! — Ніхто мені не відповів.

В кімнатах було порожньо. Залишилась лише кухня. Тут мене чекала цікава знахідка. На столі лежав запечатаний конверт. Сіла на стілець, що стояв біля столу і втупила погляд в аркуш паперу. Я боялася взяти його в руки.

— Саша, давай, візьми його! — Вмовляла я себе. Тремтячими руками, взяла конверт, відкрила і почала читати.

"Алекс, якщо ти читаєш цей лист, значить мене вже немає в країні. Я поїхала за кордон доживати свій вік. Нажаль, додому більше ніколи не повернуся. За своє життя я пережила багато. Втратила коханого, дітей, друзів. Однак, ця втрата, зламала мене. Я божеволію від болю і нічого не можу з цим зробити. Найкращим виходом для себе, я обрала переїзд. Мене більше нічого тут не тримає. На останок, хочу тобі побажати терпіння, дівчинко. Вперше, коли я тебе побачила, зрозуміла, що ти сильніше мене. Я втопила себе в океані цього болю, в тобі ж є та сила, яка допомагає йти далі, не дивлячись ні на що. На твою долю випаде ще багато важких моментів, нажаль, велика сила передбачає багато випробуань. Але я впевнена — ти впораєшся.

P/s... Я тобі залишила невеличкий подарунок. Тепер цей дім, в якому ти знаходишся, належить тобі. Думаю, кращої хазяйки для нього не буде"

Після прочитання листу, очі були на мокрому місці. Певно, Ніна Михайлівна помиляється, або дуже великої думки про мене. Бо я сама собі нагадую загнану в куток овечку. Поклавши лист у сумку, вийшла з дому. Голова пухла від роздумів. Думаю, краще прогулятися, розвантажити мізки. Дорогою додому, я думала, багато думала, над усім, що відбулося.

Буквально за декілька днів, моє життя рухнуло. Тепер нічого не буде, як раніше. Цікаво, правда? Як одна людина, може вплинути на все життя. Втрата Ніка, мене мало не вбила. Цілком можливо, якби не Руслан Сергійович, я б просто згоріла від температури. А якщо це колись повториться? Якою буде моя реакція через 10-15 років? Навіть думати про таке страшно. Я б усе віддала, щоб більне ніколи не відчувати цей біль. 

Дорогою почав мілко накрапати дощ. Дойшовши до зупинки, сіла на автобус. Дуже вчасно, адже піднявся шквальний вітер і почалася жахлива злива. Їдучи додому, дивилася на сіре місто, яке  тонуло під дощем. Все навкруги, немов підлаштовувалося під мій настрій.

Усміхнулася своїм думкам...