17

ЛЕКСА

Понеділок. День поховання. Він прийшов так зненацька..Я ніби знаходилась десь, в іншій реальності.

Збиралася на автоматі, їхала так само. Прибувши до місця призначення, я побачила величезний натовп людей, який зливався в одну масу. Проходячи повз них, чула слова співчуття, однак навіть не звернула на них увагу. 

Коли принесли труну, кожен з близьких мав підійти і попрощатися. Спочатку це зробила Ніна Михайлівна, а потім прийшла моя черга.

Я повільно йшла до труни, чим блище я підходила, тим краще бачила тіло Ніка. Опинившись біля нього, присіла навпочіпки. Мені здавалося, що все те, що відбувається якийсь страшний сон, що ось-ось я прокинуся і зрозумію, що нічого цього не було. Моя рука мимо волі потягнулася до блідого обличчя. І все, що я відчула торкнувшись — це могильний холод.

 А Нік завжди випромінював тепло. Він часто грів мої холодні руки…

 В цей момент, в середині мене щось обірвалося. І та ниточка, яка змушувала мене триматися на плаву, згоріла до тла. Тіло почало мілко трясти. Взявши себе в руки, я попрощалася з Ніком і повернулася на місце. Бо далі, мене чекало найваже.

Коли тіло закопували я відчувала, що там, під холодною товщею землі, у труні разом з другом, залишилася частина моєї розбитої душі.

Прийшов час моєї прощальної промови. Я відчувала, що сил немає, однак не вийти я не могла. Зійшовши на постамент, я опинилася під поглядом десятків людей. Все здавалося таким фарсом.. Набравшись терпіння, я промовила:

— Вчора, коли писала промову, я уявляла, як все буде проходити, що маю робити, казати. Зараз  розумію, що в моїх роздумах не було ніякого сенсу і ось це — Підняла лист з промовою і порвала — не знадобиться. Нік був для мене не просто другом. Він був частиною мене. Кращою частиною. Тою, яка вміє бути ніжною, радісною, щасливою. І коли я дізналася, що його нестало, мою голову заполонили тисячі думок, головна з них, "ЗА ЩО?". Ні для кого не секрет, що Микита був до жаху світлою людиною. Знаєте, те що відбулося, змусило мене задуматися над тим," чи існує Бог взагалі?" Тому що якщо і існує, тоді він справжній кат. Він дав мені відчути себе живою, завдяки Нікові, а тепер його в мене забрав. І я відчуваю, що більше ніколи не буде, як раніше. Микита був найкращим другом, сином, внуком і учнем. Спочивай з миром друже.. — Останні слова, я прошепотіла кудись в гору і почала зходити з п'єдесталу.

Більше я не могла знаходитися на кладовищі. Мені ніби здавило груди лещатами, а серце зжали в руці і з кожною секундою стискали все сильніше. Напів дороги зупинилася, не змогла більше зробити і кроку. Враз, я відчула як мене обхопили чиїсь руки, і як з-під товщі води, почула голос.

— Саша. Саша подивись на мене! - Ровернувши голову, побачила Руслана Сергійовича, який чомусь почав розпливатися.

— Несмій відключатися, чуєш! — Встряхнув мене.

Я нічого не могла сказати. З жахом усвідомила, що взагалі не можу нічого зробити і почала задихатися. Я, ніби тонула.

— Саша, Саша. — Поплескав він по обличчю — Слухай мене! Сконцентруйся на моєму голосі — Я постаралася зробити те, що він казав, виходило погано.

— Якщо ти мене чуєш – кивни. — Виконала. — Добре! Тепер подивись навколо, сконцентруйся на тому, що ти бачиш. Якого кольора небо? Сосни? Які пташки співають? Ти чуєш? —Я виконувала все, що він казав, по трохи заспокоюючись. — А тепер дивися на мене! Дивися я сказав! Ти стоїш на твердому грунті! Змусь себе вдихнути! — Він поклав руку мені на серце — Чуєш, воно б'ється, ти жива тобі треба дихати! — Я відчула себе рибою, яка відкривши рот, задихається на суші.

— Твою ж матір!!

РУСЛАН

 На похоронах було дуже багато людей. Мало не весь коледж, але ЇЇ не було. Коли я вже змирився з тим, що дівчини не буде, почув стук підборів по брущатці. Плавним поступом йшла Саша. Вона була сконцентрована на чомусь своєму і ні на кого не звертала увагу. Зараз вона походила на фарфорову ляльку, яка не видає емоцій, лиш біля труни її образ дав тріщину. З достоїнством закінчивши, Саша зійшла з п’єдесталу і пішла до виходу з кладовища. Я йшов за нею, щоб повідомити про вихідний в коледжі, і як виявилося не дарма..

Нагнав дівчину практично на півдорозі. Вона стояла і не рухалася. Покликав її — не відреагувала. Підійшовши до Саші ближче, спочатку подумав, що у неї ступор, але розібравшись, зрозумів, що у неї панічна атака і вона не може дихати. Я почав одразу згадувати, як допомогти людині у якої ПА. Спочатку, начебто допомагало, Саша хоча б змогла розуміти, що з нею відбувається, але все ж вона задихалася! Я вилаявся. Сів на землю, поклавши Сашу на себе, і міцно обійняв її, притуляючи до свого тіла.

— Давай Сашуня! Ти в безпеці чуєш. Я поряд. — Повторював ці слова, як мантру. Згодом відчув її помірне сопіння в шию.

Слава богу! 

Потихеньку піднявся, тримаючи дівчину на руках. Вона, здається, стала ще легше. Вийшов за ворота кладовища і попрямував до машини. Посадивши дівчину, сам сів за руль і поїхав до її дому.