Після того, як я трохи заспокоїлася, вирішила поїхати до Ніни Михайлівни, бабусі Ніка. Вона замінила йому тата і маму. Дорогою голову заполонили тисячу думок. Що сказати? Як підтримати? А чи знає вона взагалі про трагедію?
Ось, вже стою на порозі її дому і не можу наважитися постукати в двері. Однак, на здивування, двері вона відчинила раніше, ніж я повідомила про свою присутність.
Ніну Михайлівну було не впізнати. Ця жінка завжди відрізнялася від інших. Вона виглядала, мов цариця, горда, сильна, незламна і манери в неї були такі ж, а головне в її очах горів вогонь. Все своє життя вона присвятила музиці і до 60-ти років працювала примою в опері. В свої 70 вона виглядала просто бомбезно, навіть язик не повертався, назвати її бабусею. Зараз же, в її очах догорав попіл. Вона, ніби заледеніла.
-Привіт Алекса, рада тебе бачити- Так, це їх сімейне, скорочувати ім'я на європейський манер. Вона мене обійняла і затягнула в дім.
- Вітаю, Ніно Михайлівно.
- Я ж просила мене не називати по батькові. Ніною достатньо, а то я себе старухою відчуваю. Хоча, воно так і є.
- Нічого ви не старуха! Ще фору багатьом молодим дати можете.
Ми прийшли на кухню і вона, як завжди, дістала фарфоровий сервіз для чаю. Раніше тут завжди стояло три кружки...
Вона стояла спиною до мене і заварювала свій фірмовий чай.
- Я власне прийшла по причині...- не встигла доказати фразу, як вмить спина жінки стала ніби, кам'яною, вона вскинула руку в знак того, щоб я замовкла..точно цариця. В тиші заварила чай, розлила в чашки і сіла за стіл навпроти мене.
- Я знаю про те, що сталося.- Вона спокійненько надпила чай.
- Вражаюсь вашій витримці...
На її обличчі з'явилася усмішка.
- Це не витримка... Кожна людина переживає біль по своєму. Хтось кричить, хтось плаче, а хтось як я, виглядає абсолютно спокійно, але це не значить, що мені не боляче.. Ти як ніхто знаєш, як я любила Ніка. Я виростила його, як свого сина, я ним жила. Він був для мене всім: радістю, щастям, смутком, страхом, ніжністю, любов'ю, цілим світом. Тепер його немає, і весь світ для мене згас. В середині мене випалена пустеля. Це найболючіше!
Я слухала її слова і розуміла, що вона відчувала. Однак, всередині буяли якісь інші відчуття...Це важко пояснити, ніби...зледенілий вогонь. І цей вогонь то тліє під натиском холодного льоду, то знову розгорається і рветься на зовні, спалюючи все навколо.
- Скажіть, як з цим болем справитись? Мені здаться, що я божеволію!
- На своєму віку я не знала нічого гіршого, ніж біль утрати...З ним можна справитись. Зазвичай просто з часов біль притупляється.
- Я так не можу...Мене це виїдає з середини
- Нік би не схвалив би те,що я тобі кажу це, однак його вже немає..-Слова прозвучали, як ляпас- Мій улюблений спосіб, виключити емоції.
- Вибачте..це як?
- Спочатку треба просто змиритися. Все. Його не має. Крапка. Робити вигляд, що все так, як має бути. Потім, зосередитися на роботі, максимально. Зробити все, щоб в тебе не було ні секунди вільного часу. Просто зануритися в себе.
- Звучить нелегко.
Знову усмішка.
- А зробити, ще важче. По-перше, ти не просто робиш вигляд для когось, що в тебе все добре. Ти переконуєш себе в цьому. А по-друге, не факт, що вийде це зробити. Іноді людина по своїй природі нездатна до такого варіанту.
- Але ж ви цей спосіб не використали, чи не так?
- Зараз, в ньому немає сенсу для мене. Моє життя добігає кінця, і в ньому точно все закінчено. Тобі ж сенс є, але я не раджу його використовувати.
- Чому?
- Тому що ти жива. Коли ти відчуваєш-ти живеш.
Кивнула головою в знак згоди.
- Скажіть, коли буде похорон? Може вам чимось допомогти?
- Дякую Алексо, допомога не треба, все вже готово. Похорон буде через два дні. Але все ж таки, одне прохання в мене буде.
- Кажіть, я все ладна зробити!
- Промовиш останні слова?
- Так.. звичайно.
На цій ноті ми попрощалися. Після зустрічі емоції були двоякі. В перше в житті, я не знала, що мені робити