16

Після того, як я трохи заспокоїлася, вирішила поїхати до Ніни Михайлівни, бабусі Ніка. Вона замінила йому тата і маму. Дорогою голову заполонили тисячу думок. Що сказати? Як підтримати? А чи знає вона взагалі про трагедію?

Ось, вже стою на порозі її дому і не можу наважитися постукати в двері. Однак, на здивування, двері вона відчинила раніше, ніж я повідомила про свою присутність.

Ніну Михайлівну було не впізнати. Ця жінка завжди відрізнялася від інших. Вона виглядала, мов цариця, горда, сильна, незламна і манери в неї були такі ж, а головне в її очах горів вогонь. Все своє життя вона присвятила музиці і до 60-ти років працювала примою в опері. В свої 70 вона виглядала просто бомбезно, навіть язик не повертався, назвати її бабусею. Зараз же, в її очах догорав попіл. Вона, ніби заледеніла.

— Привіт Алекса, рада тебе бачити. — Так, це їх сімейне, скорочувати ім'я на європейський манер. Вона мене обійняла і затягнула в дім.

— Вітаю, Ніно Михайлівно.

— Я ж просила мене не називати по батькові. Ніною достатньо, а то я себе старухою відчуваю. Хоча, воно так і є.

— Нічого ви не старуха! Ще фору багатьом молодим дати можете. 

Ми прийшли на кухню і вона, як завжди, дістала фарфоровий сервіз для чаю. Раніше тут завжди стояло три кружки...

Вона стояла спиною до мене і заварювала свій фірмовий чай.

— Я власне прийшла по причині... — не встигла доказати фразу, як вмить спина жінки стала ніби, кам'яною, вона вскинула руку в знак того, щоб я замовкла..точно цариця. В тиші заварила чай, розлила в чашки і сіла за стіл навпроти мене.

— Я знаю про те, що сталося. — Вона спокійненько надпила чай.

— Вражаюсь вашій витримці...

На її обличчі з'явилася усмішка.

— Це не витримка... Кожна людина переживає біль по своєму. Хтось кричить, хтось плаче, а хтось як я, виглядає абсолютно спокійно, але це не значить, що мені не боляче.. Ти як ніхто знаєш, як я любила Ніка. Я виростила його, як свого сина, я ним жила. Він був для мене всім: радістю, щастям, смутком, страхом, ніжністю, любов'ю, цілим світом. Тепер його немає, і весь світ для мене згас. 

Я слухала її слова і розуміла, що вона відчувала. Однак, всередині буяли якісь інші відчуття...Це важко пояснити, ніби...зледенілий вогонь. І цей вогонь то тліє під натиском холодного льоду, то знову розгорається і рветься на зовні, спалюючи все навколо.

— Скажіть, як з цим болем справитись? Мені здається, що я божеволію!

— На своєму віку я не знала нічого гіршого, ніж біль утрати...З ним можна справитись. Зазвичай просто з часом біль притуплюється.

— Я так не можу...Мене це виїдає з середини

— Нік би не схвалив би те, що я тобі кажу це, однак його вже немає.. — Слова прозвучали, як ляпас —Мій улюблений спосіб, виключити емоції. 

— Вибачте..це як?

— Спочатку треба просто змиритися. Все. Його не має. Крапка. Робити вигляд, що все так, як має бути. Потім, зосередитися на роботі, максимально. Зробити все, щоб в тебе не було ні секунди вільного часу. Просто зануритися в себе і ти змусиш своє тіло виробити цю звичку.

— Звучить нелегко.

Знову усмішка.

— А зробити, ще важче. По-перше, ти не просто робиш вигляд для когось, що в тебе все добре. Ти переконуєш себе в цьому. А по-друге, не факт, що вийде це зробити. Іноді людина по своїй природі нездатна до такого варіанту.

— Але ж ви цей спосіб не використали, чи не так?

— Зараз, в ньому немає сенсу для мене. Моє життя добігає кінця, і в ньому точно все закінчено. Тобі ж сенс є, але я не раджу його використовувати.

— Чому?

— Тому що ти жива. Коли ти відчуваєш – ти живеш.

Кивнула головою в знак згоди.

— Скажіть, коли буде похорон? Може вам чимось допомогти?

— Дякую Алексо, допомога не треба, все вже готово. Поховання буде через два дні. Але все ж таки, одне прохання в мене буде.

— Кажіть, я все ладна зробити!

— Промовиш останні слова?

— Так.. звичайно.

На цій ноті ми попрощалися. Після зустрічі емоції були двоякі. В перше в житті, я не знала, що мені робити