15

ЛЕКСА

Перше, що я відчула відкривши очі, це жахливий біль. По тілу ніби проїхався каток, разів так з п'ять.

Оглянувшись навколо, помітила, що я не у себе вдома. Я добре пам'ятаю, що було. Однак...де я?

Привставши з ліжка, побачила, що на кріслі, яке стояло навпроти, лежав...декан?

Спробувала встати, і нічого не вийшло. Тіл,о ніби відмовилось мене слухатися...Боже, ніколи ще не відчувала себе такою безпомічною.

Від мого шарудіння проснувся й Руслан Сергійович.

- Олександро..- Перше, що він сказа, протираючи очі

- Вже 18 років Олександра.- Пробурчала у відповідь і впираючись руками в ліжко,знову спробувала встати. На цей раз вийшло, але простоявши рівно три секунди, почала осідати на підлогу, ноги здавалися зовсім ватними. Соколський швидко відреагував, зловивши мене, знову посадив на ліжко.

- Ти не хочеш розповісти, що сталося?

- А можна я спочатку в туалет сходжу? Чи мені під себе опорожнитися?- Їдко спитала я і встала.

Руслан Сергійович одразу почав притримувати мене. Я ж настирно відкидала його спроби допомогти.

- Саша, заспокойся вже! Я тобі просто допоможу дійти, бо зараз ти на підлозі лежати будеш!- Рявкнув він і все таки довів мене до дверей ванної кімнати.

 Зробивши свої справи, обережно, по стіночці дісталася раковини.

Сказати, що я була в шоці, побачивши себе в дзеркалі, нічого не сказати. Що я там про каток казала?...От я і виглядаю так само, ніби з-під нього вилізла. Така сама побита і виснажена. Моє відображення було ідентичне моєму стану. 

Не знаю скільки так простояла, але незабаром почула стук в двері

- Саш, з тобою все добре?

-Так, все нормально, зраз вийду.

Наспіх вмилася і вийшла. Біля дверей мене чекав Сокольський. Він одразу мене підхопив під руки і допоміг дійти до крісла. На ліжко я не хотіла. Належалася, дякую.

Розумію, що від мене чекають відповіді, однак щось сказати, я не в силах. Тільки попросила:

- Дайте телефон.- Тей одразу опинився у мене в руках.

Знайшла те саме відео і дала в руки Руслану Сергійовичу, який стояв наді мною.

Він взяв в руки телефон, роздивлюючись відео. Після перегляду, витріщився на мене, явно не розуміючи навіщо я йому це показала.

- На машину дивіться.- Підсказала.

Тут його ніби осінило

- Це машина Микити?

Я кивнула головою, в знак правильності відповіді.

- Послухай, таких машин їздить по місту дуже велика кількість. Можливо це і не він.

На моєму обличчі замайорила усмішка.

- Я теж так думала.. Спочатку. Подивіться на руку.

- Ну браслет, можливо такої самої марки- Вже не так впевнено сказав Сокольський.

- Цей браслет я робила власноруч і подарувала Ніку на шістнадцяти ліття.- Лякаючись власної холодності, сказала я.

Більше Руслан Сергійович нічого не сказав. Він в упор дивився на мене, ніби намагався роздивитися щось на моєму обличчі. А я лиш байдуже споглядала у відповідь. Однак, мене цікавила ще одне питання.

- Як я тут опинилася?

- Я знайшов тебе в роздягальні без свідомості. Ти ніяк не хотіла прокидатися, тому я вирішив привезти тебе до себе. І як виявилося, не даремно. У тебе піднялася температура, прийшлося викликати лікаря.

- Ну що ж.. Дякую вам за небайдужість, але я поїду додому.

- Саш, може б ти ще хоча б сьогодні до вечора залишилася в мене? Не варто тобі самою залишатися.

- Я сама вирішу, що варто, а що ні! 

- Добре. Тоді давай я тебе відвезу. 

- Буду вдячна.

- До речі, твоя сукня мокра, тому знайди в гадеробі щось з моїх речей.

- Добре, дякую.

Після діалогу, він вийшов з кімнати, щоб я могла переодягнутись. Швидко зібрала волосся, вдягнула водолазку і штани на резинці, які знайшла в гардеробі і вийшла на вулицю, де мене в машині вже чекав Сокольський.

Я йому сказала свій адрес.

 До моєї багатоповерхівки ми доїхали в мовчазній тиші. Попрощавшись, ще раз подякувала за допомогу і пішла до дому.

Коли я зайшла в квартиру, закрила двері і тихенько сповзла по стіні на підлогу..

- Будь ласка, якщо це сон, розбудіть мене...Будь ласка..Я не витримаю цього знову..