15

ЛЕКСА

Перше, що я відчула відкривши очі був нестерпний біль у м'язах. Ніби мене переїхав каток...кілька разів. Коли погляд нарешті сфокусувався, я зрозуміла, що дивлюся на натяжну стелю. Усе, що сталося напередодні, пам'ятала добре, але...де я?

Підвівшись з ліжка, я поглянула у велике пластикове вікно, про що одразу пожаліла, бо мої очі, які не були готові до яскравого світла вмить засльозилися. Різко відвернувши голову, я втупила погляд у темно-сіру стіну.

 Стоп...там в кутку...
Мені не здалося: навпроти ліжка, у невеличкому кріслі спав Руслан Сергійович? 

Йому зателефонували, коли знайшли мене? Чи це він мене знайшов?

Боже...голова гуділа, ніби всередині вибухнув феєрверк із сотні петард. 

Я хотіла сходити на пошуки вбиральні, спробувала піднятися й... нічого не вийшло. Тіло, ніби відмовилось мене слухатися. Ніколи ще не відчувала себе такою безпомічною.

Від мого шарудіння проснувся й куратор.

— Олександро? — промовив він, розтираючи очі.

— Вже 18 років Олександра — пробурчала у відповідь, і впираючись руками в ліжко знову спробувала встати. На цей раз вийшло, але простоявши рівно три секунди, почала осідати на підлогу, ноги здавалися зовсім ватними. Сокольський швидко відреагував: зловив мене й знову посадив на ліжко.

— Ти не хочеш розповісти, що сталося?

— А можна я спочатку в туалет сходжу? Чи мені під себе спорожнитися? — їдко спитала я і встала. 

Чоловік проігнорував тон і одразу почав притримувати мене. Я ж настирно відкидала його спроби допомогти.

— Саша, заспокойся вже! Я тобі просто допоможу дійти, бо зараз ти на підлозі лежати будеш! — рявкнув він і все-таки довів мене до дверей ванної кімнати.

 Зробивши свої справи, обережно, по стіночці дісталася раковини.

Сказати, що я була в шоці, побачивши себе в дзеркалі — нічого не сказати. Що я там про каток казала? От я і виглядаю так само, ніби з-під нього вилізла: така ж побита і виснажена. Моє відображення було ідентичне моєму стану. 

Не знаю скільки так простояла, але незабаром почула стук у двері

— Сашо, ти там як?

— Все нормально, виходжу.

Наспіх умившись, я вийшла і мало не влетіла в Сокольського. Він одразу мене підхопив під руки й допоміг дійти до крісла. На ліжко я не хотіла. Належалася, дякую.

Розумію, що від мене чекають відповіді, однак щось сказати, я не мала сили. Тільки попросила:

— Дайте телефон.

Отримавши його, знайшла те саме відео вчорашнього вечірнього репортажу і дала в руки Руслану Сергійовичу, який стояв наді мною. Він уважно дивився в екран, але після перегляду, витріщався на мене, явно не розуміючи навіщо я йому це показала.

— На машину дивіться, — підказала.

Тут його ніби осінило:

— Це машина Микити?

Я кивнула головою, в знак правильності відповіді.

— Послухай, таких машин їздить по місту дуже велика кількість. Можливо це і не він.

На моєму обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Я теж так думала.. Спочатку. Подивіться на руку.

— Ну браслет, можливо схожий, — вже не так впевнено продовжив Сокольський.

— Цей браслет я робила власноруч і подарувала Ніку на шістнадцятиліття, — лякаючись власної холодності, сказала я.

Більше чоловік нічого не сказав. Він уважно дивився на мене, ніби намагався зрозуміти щось важливе, а я лиш байдуже споглядала у відповідь. Однак, мене цікавила ще одне питання.

— То де я і як тут опинилася?

 — Я знайшов тебе в роздягальні без свідомості. Ти ніяк не хотіла прокидатися, тому я вирішив привезти тебе до лікарні, у мене тут друг працює. 

— Ну що ж.. Дякую вам за небайдужість, але я хочу додому.

— Олександро, не поспішай. Лікар ще має взяти кров для загального аналізу і поставити крапельницю.

Від цієї "неймовірної" інформації в мене ненароком скривилося обличчя. Я розумію, що мені допомагають, але це було занадто. Хотілося тиші та спокою.

— Руслане Сергійовичу, я вам дуже вдячна за те, що не покинули й допомогли, але це буде зайвим.

— Це не мої забаганки, а призначення лікаря.

— Я їх виконаю, але не зараз... — Не дивлячись на знесилення, я відчувала як починаю дратуватися. Певно, куратор відчував приблизно те саме, адже в його тоні з'явилися знайомі нотки невдоволення.

— Сашо, зі здоров'ям не варто жартувати...

— Це моє здоров'я і мені вирішувати, що варто, а що ні!

Навіть не знаю до чого б дійшла наша перепалка, якби не лікар, що зайшов у палату.

— Звичайно...який добрий ранок без скандалу на весь поверх. — На вигляд, він того самого віку, що й Руслан Сергійович. Певно, це і є той самий друг.

Якось совісно стало, за те що підвищила тон.

— Вибачте..

— Дрібниці. Так, спляча красуне, огляньмо тебе. Рус, на вихід. — Чоловік мовчки склав руки на груди й насупившись, вийшов з палати. 

Провівши базовий медичний огляд по типу "Дихайте — не дихайте", лікар зробив собі якісь записи й дозволив мені нарешті поставити питання. 

— Денисе... — Ім'я було написане на бейджі, а от по батькові не було.

— Можна просто Ден, — якось підозріло лукаво відповів він.

— Денисе. Мені сказали, що зараз в мене мають взяти якісь аналізи та поставити крапельницю. Скажіть, це обов'язково?

— В принципі, стан у вас стабільний, то ж це просто рекомендації, але я все-таки не ігнорував би їх.

— Дуже дякую, але я не налаштована на всі ці екзекуції. Я просто хочу додому, спокійно відпочити.

— Теж непоганий варіант. Що ж...примушувати не буду. Був радий з вами познайомитися, Олександро, хай і при таких обставинах. Постарайтеся більше не перенавантажувати так свою нервову систему. Нервові клітини не відновлюються.

— Як би ж то від мене залежало... — На обличчі виступила сумна посмішка.

Далі діалог ми не розвивали. Чоловік вийшов в коридор, а я тим часом знову встала з ліжка, цього разу більш успішно, хоч і не дуже приємно. Зціпивши зуби я трохи розім'ялася і повільно почала збирати свої речі, що лежали в різних місцях палати. Одягнувши сукню, замість сірого лікарняного халату, що вже висохла на батареї, я пішла за сумкою, що лежала на підлозі майже біля виходу і почула уривки розмови: