13

З тієї поїздки минуло майже два місяці. Наші стосунки із Сокольським значно потеплішали. Перепалки траплялися, але тепер вони були більш дружніми, аніж злими. Однак сьогодні з самого ранку мене переслідувало неприємне відчуття. Щось ніби тиснуло на груди, не даючи вдихнути повітря на повну. Уривчасті хвилі тривоги накочували одна за одною, змушуючи серце битися швидше.

Я намагалася зосередитися на парі з хорознавства. Руслан Сергійович, як завжди, вів лекцію з притаманною йому впевненістю, і, зазвичай, його голос мав магічну здатність втримувати мою увагу. Але не цього разу. Щось підказувало, що сьогодні буде зовсім не як завжди. Ніка, як на зло, не було поруч. Він не відповідав на мої дзвінки зранку, а зараз і зовсім зник. Це було на нього не схоже. Телефон мовчав, і я не могла знайти собі місця. Раптом екран мого смартфона засвітився, сигналізуючи про нове повідомлення. Зазвичай я не порушую правил і ніколи не користуюся телефоном під час пари, але цього разу щось сильніше за мене змусило взяти його до рук. Ніби інтуїція, що стиха кричала: подивись.

Повідомлення містило переслане відео новин. Без зайвих роздумів я натиснула «відтворити» й увімкнула без звуку. Увага миттєво прикута до екрана, на якому виднілися кадри з місця жахливої аварії. Моє серце завмерло.

Це збіг. Це точно збіг.

Але чим більше я вдивлялася, тим сильніше зростала впевненість: це була до болю знайома машина. Її обгорілий корпус, зім’ятий бік — усе викликало в мене гостре відчуття паніки. Пальці затрусилися, а у скронях загуділа кров. Репортер говорила щось емоційно, але я не могла відірвати погляд від того, що відбувалося на задньому плані. Там, біля машини, кілька людей у яскравих жилетах несли каталку з тілом, накритим чорною клейонкою. З-під покриття виднілася рука. На ній… на ній висів знайомий браслет, що я власноруч сплела для Ніка на шістнадцятиліття. Мій світ у ту мить ніби розколовся. Від побаченого в грудях щось стислося настільки сильно, що я задихнулася. Перед очима все попливло, а повітря стало таким густим, що я ледь могла дихати.

— Ні! Ні, це не він! — прошепотіла я собі, але всередині вже прокладалася стежка холодного, нищівного болю. Моє тіло застигло, а мозок відмовився сприймати реальність. У цей момент хтось вихопив телефон із моїх рук. Лише тоді я усвідомила, що поруч стояв Руслан Сергійович, який нахилився так близько, що його тінь закрила світло.

— Олександро! Що це ви собі дозволяєте? — суворо промовив він, але я чула його голос десь далеко, ніби через товщу води.

Він сказав щось ще й пішов до столу, залишивши мене без телефону. Та я цього навіть не помітила. Моє тіло сиділо нерухомо, а свідомість кружляла навколо тієї руки. Того браслета. Коли пара закінчилася, я намагалася схопити сумку і втекти, але голос Сокольського зупинив мене, мов крига.

— Залиштеся, Олександро.

— Тільки не зараз… — прошепотіла я сама собі, але змушена була підкоритися. Коли всі пішли, він підійшов до мене, схрестивши руки на грудях.

— Що сталося? Ти мене взагалі не чула.

— Нічого, — холодно відповіла я.

— Тобто ти не скажеш причину?

— Це не ваша справа, — моя відповідь була не менш крижаною.

Сокольський підвищив тон:

— Ну, якщо це не моя справа, тоді бери швабру і йди мити двісті сімнадцяту аудиторію.

Я навіть не сперечалася. Просто взяла відро й ганчірку, пішла виконувати покарання. Всі ці дії здавалися механічними, як у сні. Після прибирання я зайшла до душової. Тепла вода стікала по тілу, але не змивала болю. У голові знову й знову миготіли кадри аварії. Непомітно, я сповзла на підлогу кабінки, обхопила коліна руками й дала волю сльозам. Хотілося кричати щосили, але горло ніби стиснули лещата.

Я відчувала себе пташкою, якій відрізали крила і закрили в тісній клітці. Й щоб я не робила, як би не виривалася, усе ставао тільки гірше. Темрява затопила мою свідомість, відгородивши мене від нестерпного болю.