12

На наступний день мені скасовували постільний режим і позаяк виступ буде тільки о шостій вечора, то я вирішила піти прогулятись; звичайно не самою, а з Ніком. Як я і гадала він ще бачив десятий сон.

— Доброго ранку! — увірвавшись в кімнату, промовила і відкрила штори.

 — Лекса, ну йоо..! Що ж тобі не спиться?

— Та скільки можна?! Ти навіть сніданок пропустив. 

— Серйозно? — Він подивився на годинник, стрілка якого вказувала на десяту. — Дійсно, щось я проспав.

— Ну от. Пам'ятаєш, що ти мені вчора обіцяв?

— А, прогулянка.. Може просто, як учора купимо морозива і подивимось фільм?

— Е ні! Ти мені пообіцяв, що сьогодні ми підемо погуляємо! Так що збирайся, через двадцять хвилин чекаю в холі.

Вже за годину ми були на пірсі, а Нік виконував роль мого фотографа.

— Лексааа, ну досить вже! Ми зробили тисячу п'ятсот фоток, якась з них тобі та сподобається, — канючив він

— Не ний! Ще одну і селфі з тобою.

— Так дорогенька, я на це не підписувався! — Цей бурундук миттю опинився поряд і нахабно перекинув мене через плече.

— Ти що зовсім з глузду з'їхав! А ну пусти мене! — Ляснула його по спиняці, за що миттю отримала у відповідь по сідницях.

— Тихо будь.

— Ну, Нік! Досить, на нас вже люди косяться,

—  Ну що ти нудиш "Нік, Нік", розслабся. — Нарешті відпустив мене друг і я клубком полетіла на пісок.

— Аххахахахах, — ржав він, доки я відпльовувалась від піску.

— Ну я тебе зараз..

 От тепер на нас люди дійсно косились... Я бігла за ним, як угоріла і грозилася прибити, а друг, зараза, тільки посміювався з моїх потуг.

Кінець-кінцем, все закінчилось тим, що ми обоє відпльовувались від піску лежачи на землі.

— Ти ідіот, Нік.

— Я знаю. Але ж ти мене любиш?

— Тебе не можна не любити, бідося ти моя. І взагалі, це моя фраза! — Ткнула його ліктем в бік.

— Іди сюди.. — Він міцно притиснув мене до себе. У когось приступ ніжності?

Після пляжу ми вирішили погуляти по місту. Все ж Одеса — неймовірне місто, народжене чорним морем. Його історія залишила відбитки всюди, куди б ти не потрапив. Вузькі вулички строго міста звиваються, мов забуті спогади, ведучи до Приморського бульвару, де ми сиділи в затишній кафешці біля панорамного вікна і пили каву.

— Я б так хотіла проживати тут і вчитися в консі, — висловила свою думку.

— Місто гарне, але задоволення не з дешевих.

— Знаю, але якщо старатися, то можна жити. Тим паче мене робота не прив'язує до одного місця.

— В принципі, студії вокалу є всюди.

— От бачиш. А ти не хотів би сюди переїхати? 

— Не знаю Лекс. Ти ж знаєш, я хлопчик домашній і переїжджати в незнайоме місто, для мене то — стрес. І я, на відміну від тебе, до роботи прив'язаний.

— Знаю, однак роботу можна знайти й тут. Ти хлопець не дурний, а зараз, таких з руками й ногами виривають. Тим паче, що Одеська практика передбачає поїздку за кордон.

 Часу до виступу залишилося не так багато, тому ми оплатили рахунок і поїхали до готелю. Сьогодні в нас були строгі класичні костюми, як і личить диригентам. Як виявилося, ми мали диригувати не в тому залі, а в холі, для кращої акустики.

— Все буде добре. Ти знаєш свою роботу ліпше за деяких тутешніх викладачів. Ти найкраща, — підбадьорював мене друг.
Перед цим виходом, я нервувала більше, аніж перед минулим, адже тут на сцені зі мною не буде Ніка, який в разі чого підстрахує. Тим паче тут робота з хором. Я маю показати свою хорову методику. Звичайно, мені не вперше, але...Будь проклята моя тривожність!!!

Прямо перед самим виступом Руслан Сергійович зупинив мене і сказав.

— Зніми туфлі.

— Навіщо? Якщо ви думаєте, що знову станеться непередбачена ситуація, то не хвилюйтеся, на цей раз я все контролюю.

— Я думаю в першу чергу про твоє здоров'я. Ще зарано ставити тебе на ходулі, нога буде боліти довше.

Те, що нога все ще боліла, це факт. Але ж не виходити на сцену босоніж. Чоловік ніби прочитав мої думки й сказав:

— По барабану, як це буде виглядати! Нам важливий результат роботи. Якщо ти будеш сконцентрована на болю, то не зможеш адекватно працювати.

– Добре.

 Я покірно зняла туфлі й вийшла на сцену, коли оголосили моє імʼя. Організатор одразу вручила мені маленький листочок з твором, який вже був у хору і я почала його розбирати й пояснювати, майже одразу забувши про страх і цілком поринувши в роботу.

Найголовніше в роботі диригента — це зв'язок з хором, люди мають розуміти твої рухи й взагалі, що ти від них хочеш. За часту, саме на роботі з хором усі й прогорають. Кожен працює над естетикою свого руху, зовсім забуваючи, що в методиці важливе спів розуміння й результат звучання. Більшість забувають, що вони не просто "махають руками", а керують величезним живим організмом, що складається з десяток різних особистостей, яких потрібно змусити підкоритися тобі, щоб досягти ідеалу. Це потребує годин практики, величезної кількості енергії й власної майстерності. 

Саме тому, я абсолютно наплювала в певних моментах на схему і робила так, як вважала за потрібне. Десь давала суто першу долю, а в сьомому і девʼятому тактах, розмір дві чверті взагалі змінила на чотири, бо на мою думку, так легше для хору. Коли в теоретичній частині все було готово, ми склеїли твір і він прозвучав просто бомбезно. Навіть якщо мою роботу не зарахують, все одно, головне — я кайфанула від виступу. Далі я чекала, коли пройдуть інші учасники, а найголовніше — Нік. На мою думку, у нього був дуже складний твір, розрахований на ненависний для нього кистевий жест, проте, він великий молодець, справився на достойному рівні. Що-що, а у друга була залізна хватка, що стосувалася роботи з хором.

Після виступу всіх учасників, оголосили довгоочікувані результати конкурсу. І в номінації вокалу ми зайняли друге місце. А от в номінації «Хорова методика», Нік отримав третє місце, а я — гран-прі.