11

ЛЕКСА

Нарешті ми прибули за місцем призначення. Дорога мене дуже сильно виснажила. Однак, все пройшло навіть краще, ніж я думала. Сокольський до нас поки нормально відносився. Ключове слово "поки". Дуже сподіваюся, що так буде і надалі. Нік з Русланом Сергійовичем пішли спати у свої номери, а я зайнялася облаштуванням свого, все ж в дорозі я добре виспалась. 
Після душу переодягнулася й почала розбирати валізу, потім ще вирішила зайнятися костюмами. За цим заняттям навіть не помітила, як пройшло три години. Коли прийшов час вечері, за мною зайшов Нік і ми спустилися в кафе на першому поверсі, де нас вже чекав куратор, взяли собі їжу і сіли за стіл.

— Приємного смаку, — побажав Руслан Сергійович.

— Дякую — відповіли ми. — І вам також, — це вже моя репліка.

Після закінчення трапези Сокольський почав розказувати, що до чого.

— Значить так. Завтра перший тур, ви будете виконувати Арію. Це має бути такий собі мюзикл. 

— Який ще мюзикл? В нас же немає ніяких реквізитів і постановки, і сцена не облаштована. — Я була розгублена від такої новини.

— Якби ви мене дослухали, то зрозуміли б, що у цьому і задум, Олександро. Нічого не має бути, тільки ви й ваш спів. Спочатку на сцені буде темінь, в міру вашого співу, на вас будуть направлені пушки світла. А з приводу постановки  — ніяких танців від вас не вимагають. Це має бути гра емоціями й тільки трохи рухами. Все, як ми з вами робили на репетиції

Фух..я аж видихнула. Ну це ми зробимо.

— Ваша задача до завтрашнього дня підготувати костюми. Початок концерту буде о десятій ранку. О девʼятій ми вже маємо бути на місці, щоб ви освоїли сцену і зал. Все зрозуміло?

— Так, — відповів Нік.

— Можете йти до кімнат, відпочивати й готуватися. Прополощіть горло перед сном і прошу, по менше патякайте. Принаймні сьогодні.

Ми з Ніком подивилися один на одного, зрозуміли, що для нас це місія "неможливо", побажали чоловіку гарної ночі, встали й пішли до номерів, точніше до його номера. Зайшовши всередину Нік сказав:

— Бляха, ото він налякав своїм "мюзиклом".

— Скажи! Ти вже розклав свої речі?

— Та де там! Я проспав весь час. Завтра вже розкладу.

— Ага, як же! Сідай іди, я сама розкладу, — сказала і почала наводити порядки. Це вже увійшло мені у звичку. Завжди, коли ми кудись їдемо, я хазяйную у його кімнаті, а Нік, в принципі й не проти.

Під час того, як я займалася розкладанням речей ми говорили, багато і ні про що. Друг весь час старався мене відволікти від докучливих думок. Мало хто знає, але не дивлячись на те, що я на сцені з восьми років, досі відчуваю хвилювання перед виступом. Ближче до десяти вечора, я пішла до своєї кімнати. Переодягнулася в піжаму, трохи почитала книжку і лягла спати.

Зранку, я відчувала себе достатньо бадьоро, що дивно, адже на нових місцях, мені зазвичай важко заснути. Перед виходом прискіпливо оглянула себе. Сьогодні я вся така україночка: традиційна вишиваночка, плахта, хустка, червоні губи — все, як по шаблону. 
Спускаючись по ліфту я відчувала такий легкий страх. 

Друг разом куратором вже чекали мене в холі. Нік галантно подав мені руку і ми направилися до виходу. Дорога пройшла в мовчанні, бо кожен налаштовувався на виступ.

Заходячи в одеську консерваторію я мало не впустила сумку з рук. З середини споруда виглядала ще помпезніше ніж зовні. Ми йшли за Русланом Сергійовичем. Здавалося, ніби він тут постійний клієнт — так впевнено крокував в правильному напрямку. Скоро ми опинилися у великому залі.

Нам одразу почали поводити інструктаж, все було чітко і зрозуміло, однак...мене бентежило одне питання.

— Руслане Сергійовичу, а хто буде нашим концертмейстером?

— Я. — Коротка і лаконічна відповідь, яка мене вразила, бо я навіть не знала, що він професійно займається акомпануванням. На репетиціях він нам підігрував, але щоб так..

Ми відправилися за лаштунки, де було багато окремих кімнат. В одну з них нас повів декан. Вона була достатньо простора і там стояло фортепіано. Ми почали розспівуватися і повторювати програму. Руслан Сергійович, на здивування, практично мовчав і тільки іноді давав поради. Година пройшла швидко, я б навіть сказала занадто швидко. Вже скоро ми почули голос ведучого, а за ним і перші виступи. От вже прийшла і наша черга. Перед виходом Сокольський побажав нам успіху і ми всі вийшли на сцену.

Зал був заповнений людьми з проходу. Їх погляди сконцентрувалися на нас. Коли ми зайняли позиції, в залі погасло світло; почала лунати музика.

Нічого собі... Ніколи не думала, що наш декан так гарно грає, в мене аж мурахи по тілу побігли.

Першою вступала я, тому пушки були направлені на мене. Зал я не бачила, що трохи заспокоїло. І гра почалася...

Коли прозвучала партія Ніка, світло осяяло і його. На сцені ми мали відіграти драматичне кохання із серії  "Ромео та Джульєтта, що ніколи не будуть разом". На репетиціях було досить складно це зробити, адже за часту ми просто не витримували й починали ржати, особливо над "щемливими" моментами ніжних поглядів. Та на диво, на сцені це вдавалося навіть без зусиль. Не знаю, що більше допомогло: хвилювання чи образ злючого як три чорти Руслана Сергійовича. Коли арія підійшла до кульмінації, ми почали йти один до одного на зустріч. Ось ми вже стоїмо разом і на останньому акорді, коли я стаю навшпиньки, ніби тягнусь до поцілунку, стопа вивертається, і я падаю! Сказати, що було боляче — нічого не сказати.

От зі мною так завжди! Нічого не може обійтися спокійно!

Не дивлячись на конфуз, ситуацію ми обіграли так, ніби це частина програми, я від "любовного" хвилювання втратила контроль над тілом, а Нік, як джентльмен зловив мене. Світло включилось після останнього акорду і по залу пройшовся шквал аплодисментів. Люди стоячи нас вітали. Навіть подарували два букети. Йдучи зі сцени, я майже висіла на другові. За лаштунками нас також всі привітали й тільки в нашій кімнаті ми вже розслабилися.