10

О шостій тридцять ранку, Нік вже чекав мене біля дому.

- Слухай, а нащо ти машину взяв з собою?

- А ти хотіла в автобус тягнути все це? - Головою кивнув на сумки.

- Звичайно ні. Але.. де ти машину залишиш?

- На стоянці. Вона знаходится недалеко від коледжу.

- А, ну тоді прекрасно, їдемо?

- Сідай давай!

Машина, звичайно, це просто прекрасно. Таскатися по автбусам я терпіти не можу; постійно якісь болячки там підхоплюю, тому я або ходжу пішки, або визиваю таксі, підвищена стипендія і підробіток дозволяють іноді бавитися машинками. В майбутньому, також хочу собі придбати автотранспорт.

Вже за декілька хвилин ми були на тій самій стоянці. Вийшовши з машини, ми взяли сумки, точніше Нік взяв сумки і ми пішли до коледжу. Так приємно, коли ти відчуваєш себе маленькою дівчинкою, за яку все вирішує хлопець:) Але це я собі дозволяю тільки з Ніком.

Біля будівлі нас вже чекав Руслан Сергійович. 

Ох нічого собі, яка тачка! Цікаво, ким же він працював, що зміг дозволити собі купити і обслуговувати Мерс...

Першим оговтався Нік.

- Доброго ранку, Руслане Сергійовичу.- Пожав йому руку.

- Доброго - буркнула я. В останній час, я роблю вигляд, ніби він взагалі якась другорядна особа, на яку в мене немає часу.

- І вам не хворіти - Нідповів він. - Ну що, загружаємось? Надіюсь всі сходили по своїм справам? Нікого не нудить при поїздках?- Питає він, і при цьому дивиться на мене.

Ну я і відповіла:

- Все добре, в поїздках ніколи не нудило.

 - Прекрасно, сідайте в машину.

- А можна на переднє сидіння?- Запитав Нік.

- Ну, якщо спати не будеш, то сіда. Але якщо захочеш задрімати, пересядеш на заднє.

- Ок.- Відповів друг, загрузив наші валізи і сів в машину.

За ним всілася я, а потім і Сокольський.

Вперше сиділа в машині S-класу. Хочу сказати, це піпец як круто! Білий, просторий шкіряний салон. Ну я трохи обнагліла, зняла взуття і розляглася на все сидіння. 

- Сашка як завжди. - Засміявся Нік.

- Що? Я ж взуття зняла, тим паче ти знаєш, що я довгу дорогу в сидячому положенні не переношу.- Обурилася я.

- Все, все не чіпаю, поспи Саш.- Серйозно промовив.

- Мг..- відповіла я і почала позіхати. Я дійсно не виспалась, на нервах трохи була. Голову поклала на спинку сидіння, очі закрила і одразу заснула....

РУСЛАН 

Я спостерігав за їх розмовою і все більше дивувався. Ніколи не бачив такого симбіозу двох людей. Нік сів на переднє сидіння, щоб Саша могла їхати вільно, хоча прекрасно знає, що сидячи тут, він має контролювати кожен свій рух і поспати він не зможе. Так, ніби підколює її, а потім просить поспати. Він так її оберігає, хоча це і зрозуміло. Дивлячись в дзеркало, я бачу, як Саша спить. Вона виглядає такою маленькою, невинною, беззахисною...самому хочеться захистити від всього світу. Доречі..

-Нік.- Неголосно кажу я, дивлячись чи не прокинулася Саша.- Що вона мала на увазі, коли казала про те, що не може переносити довгу дорогу?- Мені було важливо знати, раптом щось станеться.

- Ну, у Лекси є невелика проблема з лімфовідтоком, тому в дорозі вона має якось змінювати положення, інакше потім ходити не зможе.

Нічого собі інформація...

- Можливо якісь ліки треба приймати?

- Вона в дорогу вдягає компресійні гольфи, вони їй допомагають.

- Зрозумів.

На цьому наша розмова не закінчилася. Микита виявився досить цікавим співрозмовником, я навіть практично не відчував різницю у віці між нами. Здавалося, ніби біля мене сидить цілком дорослий хлопець. Якось наша розмова плавно звелася до теми Саші. 

- А як ви з Олександрою познайомилися? Здається ніби ви дуже давно знайомі

- Насправді ми познайомилися на першому курсі. Так вийшло, що ми разом сіли за стіл. Я завів розмову, вона мене зацікавила, як людина. Спочатку було важко, але потім ми стали близькими.

- Прямо так важко?

- Ви навіть не уявлєте наскільки. Це зараз ви бачите її такою, а тоді вона була іншою..

- І якою ж?

-  Холодною, навіть я б сказав колючою. Перший час взагалі Сніжною Королевою її називав. З першого дня вона працювала над знаннями, як проклята, чим і заробила успіх у викладачів. А я в упор не розумів, як вона витримує такий ритм. Іноді я задумувався, а чи не робот Саша - усміхнувся- однак, все виявилося більш прозаїчно. З часом, не без зусиль, я зміг завоювати її довіру. А якщо Саша довіряє, то ти автоматично стає для неї близькою людиною, що означає її повну відданість.

- І як ти завоював її довіру?

- Був біля неї.

- І це все?- Здивувася я.

- Так. Я був біля неї, завжди, коли їй треба було. Іноді, коли вона не хотіла. Однак, я ніколи про неї не забував, часто ставив її пріорітети вище своїх. І тоді Лекса відкрилась мені. Вона насправді неймовірна. Я не знаю нікого, хто б був хоча б схожий на неї..

- Хм..- більше нічого не зміг з себе видушити. Його слова навели мене на деякі думки, які літали позмінно в голові. Незабаром мої роздуми перервав сонний голос Саші:

- Мм..де ми вже?

- Під'їжджаємо до Хмельницького.- Відповів я.

- А коли буде перша зупинка?

- Ось через 2 кілометри.- Видно, треба пройтися.

Через п’ять хвилин ми вже стояли на заправці. Заправив машину, вирішив спитати чи не хочуть вони перекусити. На моє здивування, ці два суріката вже стояли біля машини і щось жували.

- Приємного смаку. Я вже думав вам щось купити поїсти, а ви тут вже влаштували імпровізований фуршет.

Дожувавши Саша сказала:

- Вибачте, що так, просто я не можу їсти їжу, яку продають на заправці, ну і погодьтеся, домашня їжа завжди краще перекуса з сумнівного буфету. Будете?- Вона протягнула бокс з якимсь бутербродом у вигляді пончику.

- Чом би і ні, дякую. - Виглядає смачно, тим паче дівчина права. Ще може отруюсь тим хот-догом.

Я спробував незвичний бутерброд. Він виявився смачним, навіть дуже смачним.