10

О шостій тридцять ранку, Нік вже чекав мене біля дому.

— Слухай, а нащо ти машину взяв з собою?

— А ти хотіла в автобус тягнути все це? — Головою кивнув на сумки.

— Звичайно ні. Але.. де ти машину залишиш?

— На стоянці. Вона знаходиться недалеко від коледжу.

— А, ну тоді прекрасно, їдемо?

— Сідай давай!

Машина, звичайно, це просто чудово.Таскатися по автобусах я просто ненавиджу; постійно якісь болячки там підхоплюю, тому я або ходжу пішки, або викликаю таксі, підвищена стипендія і підробіток дозволяють іноді бавитися машинками. В майбутньому, також хочу собі придбати автотранспорт.

Вже за декілька хвилин ми були на тій самій стоянці. Вийшовши з машини, ми взяли сумки, точніше Нік взяв сумки й ми пішли до коледжу. Так приємно, коли ти відчуваєш себе маленькою дівчинкою, за яку все вирішує хлопець:) Але це я собі дозволяю тільки з Ніком.

Біля будівлі нас вже чекав Руслан Сергійович. 

Ох нічого собі, яка тачка! Цікаво, ким же він працював, що зміг дозволити собі купити й обслуговувати Мерс?

Першим оговтався Нік.

— Доброго ранку, Руслане Сергійовичу. — Пожав йому руку.

— Доброго,  — буркнула я. В останній час, я удаю, ніби він взагалі якась другорядна особа, на яку в мене немає часу.

— І вам не хворіти, — відповів він. — Ну що, завантажуємось? Сподіваюсь всі сходили по своїм справам? Нікого не нудить при поїздках? — питає він, і при цьому, чомусь, дивиться на мене.

Ну я і відповіла:

— Все добре, в поїздках ніколи не нудило.

— Прекрасно, сідайте в машину.

— А можна на переднє сидіння? — запитав Нік.

— Ну, якщо спати не будеш, то сідай. Але якщо захочеш задрімати, пересядеш на заднє.

— Ок. — відповів друг, поклав наші валізи в багажник й сів у машину.

За ним всілася я, а потім і Сокольський.

Вперше сиділа в машині S-класу. Хочу сказати, це капець як круто: білий, просторий шкіряний салон аж блищить дорожнечею. Ну я трохи знахабніла, зняла взуття і розляглася на все сидіння. 

— Сашка як завжди. — Засміявся Нік.

— Що? Я ж взуття зняла, тим паче ти знаєш, що я довгу дорогу в сидячому положенні не переношу, — обурилася я.

— Все, все не чіпаю, поспи Саш, — вже серйозно промовив.

— Мг.. — відповіла я і почала позіхати. Я дійсно не виспалась, на нервах трохи була. Голову поклала на спинку сидіння, закрила очі й одразу заснула....

РУСЛАН 

Я спостерігав за їх розмовою і все більше дивувався; ніколи не бачив такого симбіозу двох людей. Нік сів на переднє сидіння, щоб Саша могла їхати вільно, хоча прекрасно знає, що сидячи тут, він має контролювати кожен свій рух і поспати не зможе. Так, спочатку, ніби підколює її, а потім просить поспати. Вона йому дуже дорога і це видно з того, як він її оберігає. 

До речі..

— Микито, — неголосно звертаюся я, дивлячись чи не прокинулася Саша. —  Що вона мала на увазі, коли казала про те, що не може переносити довгу дорогу? — Мені було важливо знати, що зі станом здоров'я дівчини, бо раптом щось станеться?

—  Ну, у Лекси є невелика проблема з лімфовідтоком, тому в дорозі вона має якось змінювати положення, інакше потім ноги набрякають і вона нормально ходити не може.

Нічого собі інформація, а раніше сказати, до того, як ми відправилися у восьмигодинну поїздку?

— Можливо якісь ліки треба приймати?

— Наскільки я знаю, вона в дорогу вдягає компресійні гольфи, вони їй допомагають.

— Зрозумів.

На цьому наша розмова не закінчилася. Микита виявився досить цікавим співрозмовником, я навіть практично не відчував різницю у віці між нами. Здавалося, ніби біля мене сидить цілком дорослий хлопець. Якось наша розмова плавно звелася до теми Саші. 

— А як ви з Олександрою познайомилися? Здається, ніби ви дуже давно знайомі

— Насправді, ми познайомилися на першому курсі. Так вийшло, що ми разом сіли за стіл. Точніше, я підсів і завів розмову, вона мене зацікавила, як людина. Спочатку було важко, але потім ми стали близькими.

— Прямо так важко?

— Ви навіть не уявляєте наскільки. Це зараз ви бачите її такою, а тоді вона була іншою.

— І якою ж?

— Холодною, я б навіть сказав колючою. Перший час її усі Сніжною Королевою називали. З першого дня вона працювала над знаннями, як проклята, чим і заробила успіх у викладачів. А я в упор не розумів, як вона витримує такий ритм. Іноді я задумувався, а чи не робот Саша — усміхнувся — однак, все виявилося більш прозаїчно. З часом, не без зусиль, я зміг завоювати її довіру. А якщо Саша довіряє, то ти автоматично стаєш для неї близькою людиною, що означає її повну відданість.

— І як ти завоював її довіру?

— Був біля неї.

— І це все? — здивувався я.

— Так. Я був біля неї, завжди, коли їй треба було. Іноді, коли вона не хотіла. Однак, я ніколи про неї не забував, часто ставив її пріоритети вище своїх. І тоді Лекса відкрилась мені. Вона насправді неймовірна. Я не знаю нікого, хто був би хоча б схожий на неї.

— Хм.. — більше нічого не зміг з себе видушити. Його слова навели мене на деякі думки, які літали позмінно в голові. Незабаром мої роздуми перервав сонний голос Саші:

— Мм..де ми вже?

— Під'їжджаємо до Хмельницького, — відповів я.

— А коли буде перша зупинка?

— Ось через 2 кілометри.

Видно, треба пройтися.

Через п’ять хвилин ми вже стояли на заправці. Заправивши машину, вирішив спитати чи не хочуть вони перекусити. На моє здивування, ці два сурикати вже стояли біля машини й щось жували.

— Приємного смаку. Я вже думав вам щось купити поїсти, а ви тут влаштували імпровізований фуршет.

Дожувавши Саша сказала:

— Я не можу їсти їжу, яку продають на заправці, ну і погодьтеся, домашня їжа завжди краще перекусу з сумнівного буфету. Будете? — Вона протягнула бокс з якимсь бутербродом у вигляді пончика.

— Чом би й ні, дякую. — Виглядає смачно, тим паче дівчина права — ще може отруюсь тим хот-догом.