5

ЛЕКСА

Після хорознавства зосталися змішані емоції. З одного боку, мені неймовірно сподобалося, як Сокольський проводив пару. Він детально розжовував тему, розповідав про усі труднощі й про сотні варіанті, як з ними можна справитися. А з іншого боку...ну не могла я змиритися, що він зайняв місце Нелі Василівни!

— Про що думаєш? — відірвав мене від праведного гніву Нік.

— Та, так, ні про що.

— Ага, саме тому в тебе пара зараз з носа повалить від злості. Не нервуй так, все буде добре. Враховуючи те, як Руслан Сергійович проводить хорознавство, думаю спец у вас пройде добре.

Стоп…

СПЕЦ!!!!!

Я забула, що в мене сьогодні диригування. Дірява моя голова… В мене ще й сукня на бретелях! Мозок терміново намагався знайти вихід з ситуації та коли очі зупинилися на другові, мене осінило.

— Нік, позич мені на перерву піджак. Я геть забула про те, що в мене сьогодні спеціальність.

Друг без зайвих слів зняв з себе піджак і одразу допоміг одягнути його. Звичайно, він був у два рази більший за мене, але це все одно краще ніж нічого. Діставши з сумки величезну папку з нотами, я глибоко вдихнула і пішла на третій поверх.

Стоячи під дверима свого класу, я прислухалася чи не чутно там інших голосів, та крім шаленого стуку свого серця я більше нічого не чула. Мене так не колотило навіть перед першим заняттям з Забродською, хоча мене тоді добре налякали. Шумно, видихнувши, я впевнено взялася за ручку і відкрила двері. 

— Ще раз доброго ранку. — На здивування, мій голос звучав досить рівно.

— Доброго, Олександро. — не відриваючи голови від нот, відповів викладач.

Так, Лексо, спокійно! Це твій клас, в якому ти вже працюєш третій рік. Звичним кроком я пройшла по класу далі, поклала папку на рояль і сіла навпроти викладацького столу. 
Нарешті, покінчивши з паперами, Руслан Сергійович підняв на мене очі й декілька секунд просто дивився, особливу увагу приділяючи піджаку. Усміхнувшись якимсь своїм думкам, він нарешті промовив:

— Так, Олександро, потрібно нам щось думати з приводу твоєї програми. Ти в мене одна на третьому курсі за спеціальністю, але я ще не знаю ні твоїх вмінь, ні можливостей. Тому, враховуючи, що ти вже старшокурсниця, я хочу тебе запитати, які б твори ти хотіла взяти в роботу?

Отакої, неочікуване запитання. За два роки роботи Неля Василівна ніколи мене не запитувала, над чим би я хотіла працювати. Проте, думки з цього приводу в мене були.

— З акапельних творів я б хотіла взяти в роботу «Salveregina», або можливо «Зозуля кувала» там складний розмір. 

— В тебе є ноти?

— Так. 

Я почала ритися в папці й за кілька хвилин знайшла потрібне.

Руслан Сергійович прискіпливо оглянув ноти, навіть самостійно диригував мугикаючи під ніс собі мелодію. 
— Мені перший варіант більше подобається. В цьому творі є над чим попрацювати й можна розвернутися на нюансах. Тоді беремо. З приводу твору із супроводом, я ще подумаю і за два уроки запропоную тобі варіанти.

— А зараз?

— Зараз ми просто розберемося з загального картиною твору, щоб ти розуміла, що я від тебе хочу і на наступний урок з концертмейстером почнемо освоювати практичну частину.

Дарма тільки здерла з Ніка піджак.

— А грати партії? — І навіщо я це сказала?

Чоловік скептично поглянув на мене.

— У нас урок сорок пʼять хвилин. Не логічно витрачати дорогоцінний час на те, щоб беренькати на ф-но, коли в нас і так купа роботи. Бери стілець, сідай біля мене.

І тут почалася справжня робота. Руслан Сергійович детально розписав мені усю теоретичну частину твору: гармонію, динаміку, рухи, проблематику, навіть переклад слів. По суті, він полегшив мені подальшу роботу над анотацією до цього твору. Далі ми розібрали якою буде практична робота, тобто рухи. Мені сподобалось те, що викладач постійно комунікував зі мною, узгоджуючи ті чи інші деталі. Ми спілкувалися на рівні, немов колеги. В результаті, ми навіть не помітили як пройшов час, і певно, навіть просиділи б більше, якби не першокурсниця, що прийшла на свій урок. Тому подякувавши, я забрала ноти та з хорошим настроєм пішла шукати Ніка. Друг, як виявилося сидів у буфеті, писав гармонію. Не довго думаючи, ми вирішили перекусити. Бо я, після такої роботи, була просто по звірячому голодна. Доки наше замовлення розігрівали, я мало не запинаючись, розповідала по те, як пройшов спец.

— До речі, піджак так і не знадобився, але, дякую. — Зняла з себе одежину і віддала назад другові. Той лиш кивнув у відповідь і продовжив:

— Я ще після хорознавства зрозумів, що він крутий викладач. 

Так, я з ним згодна, викладає він дуже класно. Я б навіть сказала, що він викладає краще, ніж будь-хто, але в душі все одно були присутні сумніви.

— Ну так, викладає непогано, проте ми поки бачили лише теоретичну частину, — задумливо відповіла я.

— Що таке Лекс?

— Я нервую через практичну частину. Харківська школа дуже відрізняється від Київської

 — Можливо і так, але, що як це навіть краще буде? Новий досвід ніколи не буває зайвим. До речі, ти знала, що Руслан Сергійович був учнем Нелі Василівни?

— Серйозно?

— Вона ж на початку своєї диригентської кар'єри працювала в музичній школі, де він навчався, — пояснив Нік.

Ну ось, тепер я знаю про Сокольського трохи більше.

— Цікава інформація.

— О, наше замовлення, — раптом сказав Нік.

— Дуже вчасно, бо я зараз слона зʼїсти готова. — Коли діло стосується їжі, я стаю трішки ненормальною і друг завжди з цього глузує.

— Боже, Лекса, ти коли бачиш їжу, стаєш схожа на бурундука. — Сміється він

— Ну а що? Я голодна! — обурилась.

— Все, все, їж, а то ти зараз мене з'їси.

Я замовила улюблену пасту з куркою і шпинатом, а Нік паніні з шинкою, і ми прийнялись за знищення їжі. Покінчивши зі сніданком, ми зібрали свої речі й поспішили на пару. 

Вийшовши з коридору, перед нами постала цікава картина: по серед холу троє студенток, дивного вигляду, мили підлогу ганчірками навіть без швабр. А над ними, немов смерть, стояв наш куратор. Через декілька хвилин, після того, як приміщення заповнилося студентами, він повернувся і промовив: