Розділ 3. Перший контакт

Я рухався піщаною рівниною у напрямку, де, згідно з даними розвідки, перебували гуманоїди. Пісок поступово змінювався то на глину, то на щільний ґрунт, а бордовий відтінок землі почав зникати — наближалася ніч. На щастя, я вже минув ділянку з «дихаючою» землею, де, за прогнозами, саме в цей час розкриваються хижі рослини, готові до вечері. Не найприємніше товариство.

Тишу порушив голос Майкла:

— Кай, згідно з протоколом першого контакту, ти зобов’язаний проявити дружелюбність, не демонструвати загрозу і — увага — за жодних обставин не називати їх «сопливими кристалічними кальмарами». Навіть якщо вони справді схожі на сопливих кристалічних кальмарів.

— Майкл, давай без жартів. Це все ж таки відповідальна місія, — відповів я з легким роздратуванням, яке ІІ, звісно, одразу зафіксував.

— І ще: якщо вони почнуть випромінювати емоції, не відповідай роздратуванням. Це все одно, що плюнути в королеву Британії.

— Яку ще королеву? Якої Британії? — обурився я. — Є президент планети Земля, і всі люди підпорядковуються його внутрішній та зовнішній політиці. Британія... щось знайоме, але чув я це слово дуже давно. Зараз планета поділена на 700 секторів — і крапка.

— Колись я проведу тобі урок історії, капітане Кай. Ах так, ще одне: якщо вони телепатично передадуть тобі відчуття «цікавості, змішаної з легкою тривогою», не сприймай це як симпатію. Ми вже проходили це на планеті Тріїкс. Тоді ти був упевнений, що тебе запросили на спільну вечерю, а це виявився ритуал поїдання гостей, — Майкл засміявся.

— Так, Майкл, той контакт був далеко не першим, але бій вийшов знатний. Ех... Я двома лезами знищив близько п’ятдесяти інопланетян — жоден з них не зміг пробити мій екзокостюм. Сподіваюся, тут таких звичаїв не буде. На голограмі вони виглядають цілком дружелюбно, хоч і мають досить незвичний вигляд.

Я помітив, що вже йду по траві — вона нагадувала земну, але мала легкий фіолетовий відтінок. Між травинками снували дрібні ящірки. Небо стрімко темнішало. Майкл активував у моєму шоломі прилад нічного бачення. Якість зображення була чудовою — сучасна технологія дозволяла бачити так само чітко, як удень. Ліхтарі я вмикати не став: виглядав би як новорічна ялинка — легка здобич для хижаків. Поки що, окрім рослин, я нікого не виявив.

Дрон, ймовірно, вже повертався до рятувальної капсули на підзарядку. На це йому потрібно близько двадцяти хвилин, після чого він знову вирушав у розвідку, складаючи детальну карту околиць і віддалених ділянок. Справжній трудівник.

Я сповільнив крок, коли попереду з’явилися силуети. Високі, майже прозорі, ніби виліплені зі скла, підсвіченого зсередини. Їхні тіла переливалися м’якими відтінками лазурі та бурштину, а рухи були текучими, як у медуз у невагомості. Майкл, як завжди, почав фіксувати все у протоколі. Його голос лунав у моєму шоломі з механічною точністю:

— Візуальний контакт встановлено. Об’єкти не проявляють агресії. Відстань — двадцять метрів. Кай, твоя черга.

Я глибоко вдихнув — звичка, попри стерильне повітря шолома. Підняв руку в жесті привітання, який, за версією Ради, вважався універсально нейтральним. Один із гуманоїдів — з яскравішим світінням у ділянці грудей — зробив крок уперед. У голові пролунав голос, не мій і не Майкла:

«Ти — прибулець. Ти — цікавий. Ти — не небезпечний. Ми — спостерігаємо. Ми — готові говорити.»

— Майкл, вони почали телепатичний контакт. Емоції — цікавість, легка тривога. Все за протоколом.

— Чудово, Кай. Тільки не жартуй. Пам’ятай, ти не на корпоративі в секторі 312.

Я зробив ще крок. Гуманоїд витягнув руку — вона була як струмінь світла, без кісток, але з чіткою формою. Протокол гласив: «Якщо ініціюють фізичний контакт — відповідай дзеркально». Я простягнув руку. У момент дотику в голові спалахнули образи: кристалічні міста, істоти, що ширяють у повітрі, і щось схоже на бібліотеку, де замість книг — сфери, наповнені думками.

«Ти — воїн. Ти — несеш страх. Ти — був у битві. Ми — не хочемо битви. Ми — хочемо обміну.»

— Майкл, вони знають про Тріїкс. І, здається, не в захваті.

— Скажи їм, що ти тут як представник миру. І що твої леза — виключно для захисту. І, будь ласка, без подробиць про кількість переможених.

Я передав це подумки, намагаючись вкласти у послання спокій. Гуманоїд трохи нахилив голову, і його тіло спалахнуло м’яким зеленим світлом.

«Ми — приймаємо. Ми — запрошуємо. Йди за нами.»

Вони розвернулися і попрямували до пагорба, вкритого фіолетовою травою. Я глянув на небо — зорі вже сяяли, а на горизонті повільно піднімався другий місяць. Майкл мовчав, але я знав — він фіксує кожну секунду.

Я рушив слідом. Попереду — контакт. Можливо, союз. Можливо, новий розділ історії людства. Або... ще одна вечеря, де я — головна страва. Але поки що все виглядало мирно. І навіть красиво.

По дорозі я відчував, як мене сканують емоційно. У голові пролітали спогади з шаленою швидкістю — я встигав уловити лише фрагменти. Дитинство в бідній родині, навчання у військовій академії, перший алкоголь, поцілунок, прискорене навчання на секретній базі спецназу. Мелькали кадри чотирнадцяти бойових завдань — успішних і не дуже, втрати друзів. Чесно кажучи, мені ставало зле від кількості емоцій і перегляду кіноплівки мого життя, де я давав клятву вірності Федерації, яка згодом викинула мене, як відпрацьований матеріал. Але я зумів довести свою придатність — тепер у ролі найманця.

Після цього божевільного сканування все раптово стихло. Іншопланетні форми життя почали вливати в мене емоції радості, довіри та ейфорійної благодаті. Ймовірно, це було відновлення після пережитого стресу. До того ж костюм ввів у організм кілька хімічни сполук, щоб я залишався у ясному й тверезому стані.

— Майкле, дякую, — сказав я штучному інтелекту. — З їхньою грою з емоціями я, мабуть, повірив би навіть у те, що Земля — пласка. Дуже сильні телепати — можуть навіяти будь-що. Треба бути обережним.