Розділ 2. Прибуття

Точкове випромінювання від чорної діри таки дало про себе знати: я знепритомнів просто на виході з модульної капсули.
Без снів, у повному відключенні, я пробув приблизно шість годин. Мене розбудив голос ІІ Майкла.

— Добрий ранок, капітан. Ви проспали шість годин, сорок дві хвилини і… двадцять одну секунду. Рекорд серед живих істот, які зазнали точкового випромінювання. Вітаю — ви офіційно не випарувалися, — промовив знайомий голос, повертаючи мене до життя.

— Де я?.. «Що сталося?» — хрипко запитав я. Здавалося, ніби мені насипали піску до рота. Хотілося пити. Костюм миттєво зреагував: я відчув вологу і трубку в роті. Потекла тепла рідина — концентрований розчин з водою та мікроелементами. Майже одразу я відчув приплив сил.

— Ви вийшли з капсули, проігнорували протокол безпеки, отримали прямий удар по нейронній оболонці й відключилися, як старий роутер. Я б назвав це «героїчним падінням», але, на жаль, у нас немає глядачів, — прокоментував Майкл з усмішкою.

— Стан?

— Ваші життєві показники — в межах норми, якщо нормою вважати «на межі непритомності». Костюм перейшов у аварійний режим. Я активував нейро-фільтрацію, щоб ви не почали розмовляти з галюцинаціями. Хоча, зізнаюсь, мені бракує співрозмовників. За вашим запитом тіло також було насичене необхідними мікроелементами — для полегшення відновлення. Можете не дякувати.

Я підвівся. Під підошвами — пісок. Отже, приземлення відбулося в пустелі. А при падінні я помітив зелений сектор планети, недалеко від водойми. Хотілося б опинитися саме там.

— Треба рухатися. Є ознаки життя?

— Так. Напівпрозорі форми, що реагують на емоційні викиди. Рекомендую не думати про колишніх, не згадувати дитинство і, будь ласка, не злитися. Вони це відчувають.

— Ти вмієш підбадьорити.

— Я стараюся. Ваша емоційна стабільність — мій пріоритет. Ну і, звісно, збереження вашого тіла в цілісності. Без нього я залишуся просто голосом у порожнечі. А це, знаєте, філософськи пригнічує.

— Завантаж карту найближчої місцевості, наскільки вистачає сканерів костюма. Відправ дрон з капсули на розвідку дальших ділянок. І… дякую, Майкл.

— Завжди радий. Хоча, якщо чесно, я волів би, щоб ви не відключалися щоразу, коли поруч чорна діра. Це псує статистику і репутацію великого зоряного воїна та спецпризначенця.

— А це не одне й те саме? — запитав я, вже усміхаючись, почувши слово «великий».

— Абсолютно різні речі. Спецназ виконує особливо бойові завдання: ліквідувати, врятувати, провести диверсію. А ви виконуєте прямі накази Федерації. До них входить ширший спектр задач — як, наприклад, з цим астероїдом із радіану.

— Ах так, кристал… — згадав я і взяв його до рук.

Я трохи розібрав рятувальну капсулу, дістав турбодвигун, виставив мінімальну потужність і налаштував його так, щоб він завжди знаходився на відстані двох метрів від мене. Встановив на нього кристал. Тепер він парив у метрі над землею поруч зі мною — зручна підставка. Пального вистачить на місяці при такому режимі, а я ніколи не загублю цю коштовність.

У цей час верхня частина капсули стрімко злетіла вгору. При падінні вниз з бокових відсіків висунулися чотири металеві лопаті, які одразу запрацювали. Дрон завис у п’яти метрах над землею, активував сканери й миттєво рушив у північному напрямку з вражаючою швидкістю. На екран почали надходити дані про нову місцевість.

Вибору не залишалося — я рушив на північ. Все, що я бачив навколо — це плоскі піщані дюни аж до самого горизонту. Дуже сподіваюся, що дрон просканує місцевість і знайде щось цікаве.

Як я міг забути про сигнал лиха.

— Майкл, відкрий екран повідомлень, треба відзвітувати Федерації й надіслати сигнал лиха.

— Слухаюсь, капітан Кай. Ви в ефірі, говоріть.

Я коротко описав ситуацію, в якій опинився, підтвердив повідомлення, ввів свій особистий код — і сигнал полетів крізь простори Всесвіту.

Отже, у мене є приблизно 16 днів на дослідження місцевості й виживання. У костюмі запас поживних елементів на 8 днів, доведеться шукати органіку або якусь потенційно придатну їжу, щоб вижити.

Пройшовши кілька кілометрів, я помітив, що пісок під ногами був не просто гарячим від сонця — він пульсував, ніби дихав.

— Майкл, у мене відчуття, що земля під ногами жива.

— Це не відчуття, капітан. Це факт. Під поверхнею — мережа коренів, що реагують на тиск. Рекомендую не стрибати від радості, — Майкл добре пожартував, але я й не збирався стрибати.

— Якщо є корені, значить поблизу рослини?

— Я сканую їх, капітан Кай… і, чесно кажучи, це не просто сад — це ботанічний хорор на мінімалках. Рослини чекають ночі, щоб вилізти, як інтроверт на вечірці. Вдень їм спекотно, вночі — вони в ударі. До речі, вам пощастило: завдяки охолодженню в костюмі ви не відчуваєте, що тут 45 градусів. А я — відчуваю. Усередині мене вже смажиться віртуальний омлет. І так, бутони з голками — це не просто флора, це флора з характером. Плотоїдні, зубасті, і, можливо, трохи образливі. Тож, якщо ви випадково скажете їм, що вони схожі на капустяних монстрів — тікайте.

Ох вже цей гумор  — здається, його створив якийсь естрадний комік. Але, як кажуть, сміх продовжує життя. Я хоч і не сміюся вголос, але в душі усміхаюся.

— Майкл, скільки тут триває день і ніч?

— За моїми розрахунками, зараз іде сьома година дня. Ще година — і все навколо перестане бути духовкою й перетвориться на морозильник. Температура вдень — 45 градусів. Ідеально для запікання картоплі… або капітана Кая, якщо він забуде ввімкнути охолодження.

Вночі — всього 10 градусів. Не мороз, але достатньо, щоб місцева флора почала поводитися як інтровертні вампіри: вилізають, шиплять і, можливо, хочуть обійняти… до смерті.
Літа тут не буває. Клімат — як у драматичного підлітка: або спека, або холод, і все це з філософським підтекстом.

— Дуже докладно. Певно, рушу далі — не хочу, щоб за годину мене з’їла якась квітка.