Розділ 7

Розділ 7

Наше перебування на базі затягнулося майже на півтора місяця, а все через те, що корвет потребував вельми серйозного ремонту. Нам довелося ще два рази літати за обладнанням і матеріалами для ремонту. Щоправда, в ці рази прямували не до якихось ремонтних майстерень або магазинів. Ми відвідували місця боїв космічних кораблів і займалися мародерством. Взагалі, у слова мародер є негативний підтекст, але в нашому випадку, навпаки, можна сказати, займалися благою справою - розчищали знищені кораблі.

На місці боїв у доволі віддаленій системі за сто вісімдесят світлових років від бази, на якій ми перебували, я виявив нові дивності. Тут була досить велика космічна станція понад три кілометри в діаметрі. Зараз вона, зруйнована на п'ять великих шматків, просто дрейфувала в космосі. Навколо неї літали рештки космічних кораблів, які і захищали станцію, і водночас нападали. І якщо спочатку нічого дивного я не бачив у цих рештках, то потім помітив під час висадки на рештках станції вже знайому мені емблему. Саме така емблема була на стінах у тренажерному залі, в якому я по дурості спробував тренуватися.

Здогадатися, кому належала раніше станція, було не складно. Судячи з усього, цього разу Гарт і Карік вирішили взяти необхідне в зруйнованих рештках станції і кораблів ордена, до якого, найімовірніше, вони і належали. Про це також говорило те, що до кораблів супротивників ми не лізли. На багатьох із них досі були активні системи оборони, і щоб дістатися до них без бою, необхідно передати пароль доступу. Від кораблів захисників у нас якраз паролі були.

Чесно кажучи, відвідування цвинтаря кораблів на мене подіяло досить гнітюче. Особливо коли в одному із залів зруйнованої станції я натрапив на тисячі дитячих трупів, які, судячи з поверхневого огляду, померли від нестачі повітря. Зрозуміло, коли дорослі гинуть під час війни, але діти - це ж зовсім інше. Обшукуючи зал із дитячими тілами, звернув увагу, що до системи життєзабезпечення було підключено кілька десятків скафандрів. Зарядивши один зі скафандрів, я зміг за допомогою пароля, який надав Гарт, отримати доступ до логів скафандра. І, чесно кажучи, це було жахливо. Останні захисники зібралися з дітьми в цьому залі вже після руйнування основної частини станції.

Вони, використовуючи свої скафандри, намагалися збільшити термін роботи системи життєзабезпечення в цьому залі, перекривши доступ і позбавивши зайвого навантаження у вигляді себе. Дорослі свідомо вчинили самогубство, намагаючись продовжити життя дітям. Судячи із записів послушника третього рангу, вони сподівалися, що прийде основний флот ордена і зможе врятувати дітей.

Але цього не сталося. Діти протрималися понад тиждень після закінчення боїв у системі, але невдовзі один за одним померли від нестачі води з їжею і від нестачі придатного для дихання повітря. Усе це сталося понад п'ятнадцять років тому. Чесно кажучи, дивитися кадри, записані чорним ящиком скафандра загибелі спочатку дорослих, а потім і дітей, було дуже важко.

Я насилу втримався від того, щоб не заплакати. Але продовжувати роботу не міг в оточенні трупів дітей, які померли в муках. Мій скафандр передав дані про мій стан Гарту, і той прийшов по мене.

- Не варто було тобі цього робити, - промовив він сумним голосом.

- За що їх убили? - запитав я. Звичайно, безпосередньо їх не вбивали. Вони самі померли, але ж зрозуміло було, що виною їхньої смерті стали нападники.

- Я не маю права тобі говорити, але якщо коротко: ми дуже багатьом заважали, - відповів Гарт. Своїми словами він щойно підтвердив, що й сам перебуває в ордені. - Ми прибули сюди одразу після того, як відбили атаку на нашу основну базу, але було пізно. Тут уже все закінчилося, і ми тільки змогли констатувати смерть нашого навчального центру. Я сам особисто втратив тут молодшого брата і сестру, - розповів Гарт, насилу стримуючи ненависть і злість. - Вони тільки почали навчання, коли все почалося.

- Співчуваю, - відповів я.

- Заткнися. Ти й гадки не маєш, що мені довелося пережити, коли я побачив плаваючі переді мною тіла брата і сестри, які трималися одне за одного руками, зі слідами мук на обличчі! - крикнув він на мене. - Ходімо звідси.  Треба було заборонити тобі заходити сюди.

- Йдемо, - зітхнув я і пішов за Гартом.

Того дня так і не зміг нормально працювати: щосекунди перед очима виринав вигляд померлих у муках дітей. Ростик і Веніамін так і не зрозуміли, з чого це я так почуваюся, адже заборона про поширення інформації про орден автоматично поширилася і на цю інформацію.

Наступного дня попросився на роботу на кораблях подалі від станції. Хоч і там зустрічав трупи, але це були дорослі люди, солдати, які знали, на що йшли, тож вони емоційно сприймалися набагато легше.

За три доби ми тоді повністю завантажили необхідним обладнанням фрегат і вирушили назад.  Після повернення роботи над корветом сильно прискорилися, зокрема ще й завдяки десятку універсальних дроїдів, яких ми зняли з напівзруйнованого важкого крейсера. Щоправда, вони вже більш ніж на п'ятдесят відсотків виробили свій ресурс, намагаючись в автоматичному режимі, поки були ресурси, відновити корабель. Але навіть так на них можна було перекинути величезну кількість робіт.

На п'ятий день після повернення я зрозумів, що спати ночами не можу. Варто було тільки заснути - перед очима одразу з'являлися кадри з чорного ящика скафандра того послушника.

Дві ночі вдалося проспати завдяки літру планетарки, випитої перед сном. Але так далі робити було не можна, а тому я вирішив звернутися до Доку, щоб видав снодійне. На мій подив, він відмовився видавати ліки і замість цього відправив до лейтенанта Скорта, який, за його словами, міг мені допомогти. Згадуючи те, як він заблокував можливість говорити про орден, мені було страшно до нього йти, але ще одна безсонна ніч змусила плюнути на обережність.

Після чергового шістнадцяти годинного робочого дня замість того, щоб розслабитися, як Ростик і Веніамін у колі своїх підлеглих, за грою в карти і випивкою алкоголю, вирушив до Скорта.