Розділ 6. Пустеля Забутих Часів

Світ навколо змінився знову. Лукаш відчував, як під ногами хрумтить сухий пісок, а повітря стало гарячим і густим, немов випалене сонцем. Попереду розкинулося безкрає море піску — Пустеля Забутих Часів.

— Це останній світ, — сказав Бруно, який зараз виглядав втомленим, але рішучим. — Тут зберігаються всі втрачені моменти. Кожна хвилина, яку хтось забув.

— І що ми маємо тут робити? — запитав Лукаш, уважно вдивляючись у далечінь.

— Знайти Часовий Кристал, — відповіла Ніла. — Без нього не буде повернення додому.

Вони рушили вперед. Сонце палило нещадно, і навіть ліхтарик Лукаша світився слабко, ніби йому бракувало енергії.

Пісок під ногами сипався тонким шаром, кожен крок ніби вів у глибину забуття. Вітер піднімав хмари пилу, які кружляли і перетворювалися на примарні фігури — обличчя, руки, обійми. Все це — спогади, які хтось залишив за собою.

— Дивись! — раптом вигукнув Лукаш.

Попереду стояла висока піщана гора. Її вершина ховалася в яскравому сонячному світлі, але в самій горі було видно сяйво, що пульсувало ритмом серця.

— Там Часовий Кристал, — сказала Ніла.

Вони почали підніматися. Пісок сипався під ногами, і кожен крок здавався дедалі важчим. Вітер підхоплював їхні слова, розбиваючи їх на тисячі маленьких спогадів.

Раптом вітер змінився. З’явилися голоси — тихі, ледве чутні, немов з далекої мрії.

— Забудь… Забудь… Забудь…

— Не слухайте! — крикнув Лукаш, намагаючись заглушити їх світлом ліхтарика.

Але голоси ставали дедалі гучнішими.

— Залишайся тут… нікуди не йди…

Хлопець відчував, як холод розливається по спині. Пісок під ногами почав змінюватися — замість зерен почали падати секунди, хвилини, години.

— Це пастка, — прошепотіла Ніла. — Пустеля забирає час.

— Тоді треба йти швидше! — вирішив Лукаш.

Вони прискорили крок, але кожен метр давався важче. Слова ставали все гучнішими, спогади — все яскравішими. У світлі ліхтарика проблискували моменти: перші поцілунки, сварки, сльози, радість і сміх. Все те, що колись було важливим.

— Згадайте! — крикнув Лукаш. — Пам’ятайте кожну мить!

Ніла і Бруно повторювали за ним. Їхні голоси зливались з вітром, розбиваючи тишу пустелі.

Нарешті вони дісталися вершини. Перед ними стояв величезний кристал, який світився усіма кольорами веселки, але з кожним пульсом ніби затихав.

— Він слабшає, — сказала Ніла. — Пам’ять про час поступово зникає.

Лукаш поклав руку на кристал. Здавалося, що через нього проходить кожна хвилина його життя: і радісні моменти, і сумні.

— Не можна здаватися, — прошепотів він.

Кристал загорівся яскравим світлом. Піщані бурі припинилися, вітер затих.

— Тепер час повертатися, — мовив Бруно.

— Але як? — спитав Лукаш.

— За допомогою ліхтарика. Він тепер сильний, бо в ньому зібрано світло семи світів і сила твоєї пам’яті.

Вони спустилися з гори, і раптом простір перед ними розірвався, відкриваючи портал.

— Домівка, — промовив Лукаш з усмішкою.

Коли вони переступили поріг, навколо знову з’явилися знайомі вулиці, дерева, небо.

— Ти зробив це, — сказала Ніла, дивлячись на нього. — Ти повернув світло у всі світи.

— І я знайшов себе, — додав хлопчик.

— Ти став тим, ким мав бути.

Лукаш глянув на свій ліхтарик. Він більше не мерехтів, а горів яскраво — мов сонце.

— Ця подорож навчила мене, — сказав він. — Що найважливіше — пам’ятати. Пам’ятати про світло, про любов, про те, хто ми є.

І тоді він зрозумів: найбільший скарб — це не кристали чи магія, а пам’ять, що живе у серці.