Розділ 5. Місто Кривих Дзеркал

Коли вони ступили через портал, усе навколо почало тремтіти. Світло затанцювало в очах, і Лукаш на мить заплющив повіки. А коли відкрив — усе вже було інакшим.

Він стояв на широкій вулиці, встеленій білим мармуром. Але цей мармур ніде не був рівним — усе навколо вигиналося, закручувалося, ніби хтось будував це місто в дзеркалі, що постійно кривило відображення.

— Де ми? — запитав Лукаш, намагаючись зрозуміти, чому будинки мають по п’ять поверхів з одного боку і тільки по два — з іншого.

— Це Місто Кривих Дзеркал, — відповів Бруно. — Світ, де кожен бачить лише те, що хоче бачити. Або боїться побачити.

— Звучить… моторошно, — зізнався хлопець.

— Це найнебезпечніше місце серед семи світів, — тихо додала Ніла. — Бо тут дзеркала відображають не зовнішнє, а внутрішнє. І якщо не знаєш, хто ти, — можеш загубитись.

Лукаш притис ліхтарик до грудей. Його світло було тьмяним, як під час бурі. Місто мовчало. Вікна блищали, немов очі.

**

Перше, що кинулося в очі, — це безлюдність. Вулиці були порожніми, хоч і виглядали доглянутими. Ліхтарі світили м’яким блакитним світлом. Але не було жодного звуку — навіть вітер не шелестів. Місто виглядало… застиглим.

— Тут хтось є? — вигукнув Лукаш. Його голос пролунав дивно: не відлунням, а ніби відразу з кількох боків. Наче він говорив одночасно з кількох місць.

І раптом з одного із закритих провулків вийшла постать.

Це був хлопець. Дуже схожий на Лукаша, але трохи старший, з різким поглядом і стиснутими кулаками. Він зупинився навпроти і мовив:

— Що ти тут робиш?

— Ем… шукаю світло, — розгубився Лукаш. — Хто ти?

— Я — Ти. Але такий, яким ти боїшся стати.

— Як це?

— Я — Твоє відображення. Місто показує не лише твої страхи. Воно оживляє їх.

**

— Не дивися довго, — попередив Бруно. — Якщо затримаєш погляд у відображенні — воно захопить тебе.

— Але я мушу знати, хто я, — твердо сказав Лукаш.

Він підійшов до найближчого дзеркала. Воно було кругле, наче поверхня води. І в ньому — не його обличчя.

Там була дівчинка. Незнайома, з пустими очима, яка малювала хрестики на стінах. За нею — кімната без дверей.

— Хто це? — прошепотів Лукаш.

— Це не вона, а ТИ, — пролунало з дзеркала. — Твоя частина, яка хоче втекти від усіх. Від світу.

Хлопець стиснув кулаки.

— Я більше не хочу ховатись.

І з дзеркала повільно зникло зображення. Поверхня знову стала пустою.

— Ти зробив перший крок, — похвалив Бруно. — Але тепер найголовніше — знайти Головне Дзеркало.

— І де воно?

— У Центрі. Там, де всі відображення сходяться в одне. Але туди не дістатися просто так. Місто плутає стежки.

**

Протягом наступних годин (або їм здавалося, що годин — бо час тут теж спотворювався) вони йшли вулицями, які змінювались. Повертались у ті ж провулки, які мали б бути позаду. На стінах будинків з’являлись нові двері, а старі зникали. Дзеркала шепотіли.

— Ти не зможеш…
— Це не твоя битва…
— Твоє світло слабке…

— Не слухай! — закричала Ніла, коли Лукаш раптом зупинився, приклавши руки до вух. — Вони не знають тебе!

— Але звідки вони знають, що казати?

— Бо це ти сам! — вигукнув Бруно. — Це твої сумніви, твої думки, твої страхи! Вони тут у всьому!

Лукаш упав на коліна. Ліхтарик майже погас. Очі пекли від сліз. Голова гуділа.

І раптом — тиша.

Повна.

Суцільна.

І посеред цієї тиші — голос.

«Хто ти є?» — просто спитав хтось усередині.

Не тінь. Не дзеркало. Саме хтось — чистий голос.

Лукаш підвівся.

— Я… Лукаш. Я боявся. Я ховався. Але я — не тінь. Я пам’ятаю світло. І я не дозволю вам забрати його.

Ліхтарик знову спалахнув.

І раптом усі дзеркала почали дзвеніти, мов скло, що от-от трісне. Вулиці закрутились, як у калейдоскопі, і все потемніло.

**

Коли очі звикли до нового світла, Лукаш побачив перед собою велике овальне дзеркало. Воно стояло самотньо на площі, посеред кам’яних колон. Від нього йшли золоті нитки в усі боки — ніби воно було центром павутини.

— Це воно, — сказав Бруно. — Головне Дзеркало. Подивись у нього — і з’єднай усі свої частини. Тоді зможеш піти далі.

— А якщо я не впораюсь?

— Тоді залишишся тут, як і ті, що загубились у собі.

Лукаш ступив до дзеркала.

У ньому — десятки його відображень: веселий, злий, розгублений, смішний, жорстокий, боязкий. Усі вони дивились на нього водночас.

— Я — не ідеальний, — сказав хлопчик. — Але я справжній. Я не хочу бути тільки добрим чи тільки хоробрим. Я хочу бути собою. З усім, що є.

Відображення засяяли.

Дзеркало розсипалось світлом.

І перед ним відкрився Портал.

**

— Ти зробив це, — мовила Ніла. — Ти не зламався.

— Ні. Я просто… побачив себе. Повністю.

— Це найстрашніше, — погодився Бруно. — Але й найважливіше.

Коли вони входили в Портал, Лукаш востаннє глянув на Місто Кривих Дзеркал. У його серці залишалась тільки одна думка:

«Тепер я знаю, хто я. І жодне дзеркало цього не змінить.»