Розділ 4. Світ забутих звуків

Лукаш відчув, як земля з-під ніг зникла. Точніше, не земля — платформа світла, що підняла їх у повітря. Повітря тут було не таким, як у Мерехтливому Лісі — воно вібрувало, ніби хтось невидимий доторкався до нього струнами.

— Це вже інший світ? — озвався хлопчик, дивлячись навколо.

— Так, — відповів Бруно, який тепер мав на голові маленькі навушники з мушель. — Світ забутих звуків.

Коли сяйво зникло, вони опинилися на широкому, ніби порцеляновому мосту, що тягнувся крізь повітря. Над ними плавали хмари у формі скрипкових ключів, а знизу лунав тихий гул — неначе далека музика, що загубилась у вітрі.

— Тут усе тримається на звуках, — пояснила Ніла. — Але люди забули багато пісень, слів і навіть тишу.

— Як це — забули тишу?

— Не ту, що після сварки. А справжню, лікувальну. Ту, в якій звучить серце. Її тут більше немає. І саме через це з’явився Шепітник.

— Хто?

— Повелитель тиші, яка викрадає голоси, — тихо промовила вона. — Ми маємо знайти його, але насамперед — зібрати три звуки, що ще залишилися в цьому світі.

**

Міст привів їх до міста без дверей. Усі будівлі були відкритими, без шибок і дахів, але стояли міцно. Там не було людей, зате з вікон виривались звуки: дитячий сміх, спів, дзвін чашок, шелест книжок. Проте вони були уривчасті, ніби хтось вирізав їх ножицями зі спогадів.

— Це Ехо-град, — сказав Бруно. — Тут живуть лише спогади про звуки.

На центральній площі стояв інструмент — великий, схожий на фортепіано, але замість клавіш — струни. Біля нього — старий чоловік у капелюсі, із закритими очима.

— Маестро Ехо, — прошепотіла Ніла. — Він охороняє перший звук.

Лукаш підійшов. Маестро не відкрив очей, але заговорив:

— Ти — той, що не мовчить у серці? Той, хто не боїться почути себе?

— Я... не знаю, — зізнався хлопець.

— Тоді зіграй, — сказав Маестро і відступив. — Але пам’ятай: фальшиві ноти лунають гучніше за правду.

Лукаш став перед інструментом. Його руки тремтіли. Він ніколи не грав. Але ліхтарик у його кишені легенько засяяв. Лукаш поклав пальці на струни. У пам’яті спливло:

як мама колисала його малим, співаючи про сонного котика…
як бабуся підспівувала радіо, коли пекла пиріжки…

Він торкнувся струни. Пролунав тихий, ніжний звук. Потім — ще один. І ще.

Звуки ожили. Вони піднялися над інструментом і злилися у світляну кулю, яка повільно опустилась до його долонь.

— Це перший звук, — мовив Маестро. — Звук пам’яті.

**

Друга подорож привела їх до Озера Шепотів. Вода там була настільки прозора, що здавалася відсутньою. Над нею літали слова — справжні слова, з буквами, що виблискували. Але всі були пошкоджені, поламані, обірвані.

— Тут народжуються всі слова світу, — сказала Ніла. — Але коли їх забувають — вони повертаються сюди.

На березі стояла дівчинка. Маленька, з довгою косою і сумними очима. Вона мовчала, хоча її губи ворушились.

— Хто ти? — запитав Лукаш.

— Я — Пісня, яку забули, — прозвучав голос… але не її. Він лунав прямо в голові.

— Що сталося?

— Мене заспівали лише раз. І більше ніколи не згадали. Щоб забрати звук звідси, треба дати йому нове ім’я.

— Яке?

— Ти маєш вигадати його сам.

Лукаш довго дивився на неї. І раптом згадав, як одного разу він сам придумав мелодію на уроках музики. І навіть записав кілька рядків у зошит. Але ніколи нікому не показав.

— Тебе звати… «Незабута», — тихо сказав він.

І дівчинка усміхнулась. Озеро заспівало. З-під води піднявся звук — теплий, лагідний. Він увійшов у другий кристал і зник у кишені хлопця.

— Це був другий звук, — сказала Ніла. — Звук надії.

**

Залишився останній. Найважчий.

Їхня дорога пролягала до Вежі Безмовності. Вона стояла посеред пустки, збудована зі скла. Але не блискучого — ні. Вона була матовою, мертвою. І тиха. Занадто тиха.

Всередині все було зупинене. Птахи не співали, вітер не дув. Лише тиша.

— Шепітник тут, — сказав Бруно. — Але щоб отримати останній звук, ти маєш зробити найважче: заспівати тиші.

— Як? — спитав Лукаш.

— Так, як умієш. Головне — щиро.

Він встав у центрі залу. Ліхтарик на грудях світився слабко.

Лукаш заплющив очі. І почав співати.

Спочатку — ледь чутно. Потім — голосніше. Це була пісня, яку він сам придумав зараз — без слів, лише звук, що ішов із глибини. У цьому звуці була туга. Надія. Самотність. І віра.

Скло вежі затріщало.
Тиша захиталася.
І Шепітник з’явився.

Чорна постать, мов тінь із попереднього світу, але без обрисів, без обличчя. Вона витягнула руку — і спробувала поглинути звук.

Але той не зник. Він засвітився. Він вібрував у самому серці.

І тоді ліхтарик вибухнув світлом. Воно не було яскравим. Воно було… глибоким. Справжнім. І Шепітник зник.

Тиша не зникла — але стала живою.

Це був третій звук — звук себе.

**

Коли всі три звуки об’єдналися, з’явився Портал. Він співав, мов дзвін, і кликав їх далі.

— Ти не тільки знайшов звуки, — сказав Бруно. — Ти повернув цьому світові голос.

— Я боявся, — зізнався Лукаш.

— Але все одно говорив, — додала Ніла. — Це і є хоробрість.

**

І коли вони увійшли в Портал, за їхніми спинами знову почали народжуватись пісні.
Бо світ, який почув себе знову, більше не мовчатиме.