Розділ 3. Перша зустріч з Тінню

Світло Мерехтливого Лісу згасало далі вглиб. Те, що на початку здавалося чарівною галявиною з блискучими деревами й сяючими листочками, тепер ставало все темнішим. Повітря холоднішало, а тіні між деревами ніби рухались самі собою.

Лукаш ішов позаду Бруно і Ніли. Ліхтарик у його руках мерехтів менш яскраво, ніби сам теж відчував небезпеку.

— Цей ліс ніби живий, — тихо сказав хлопець.

— Бо він і є живий, — відповіла Ніла. — Кожне дерево — це спогад. Кожен пеньок — те, що було забуте.

Бруно зупинився, підняв лапу й мовчки вказав уперед. Там, серед низьких кущів, було ще одне дерево. На перший погляд нічим не особливе, але воно було… мертве. Сухе, чорне, ніби обвуглене зсередини. А поруч — порожнє місце, де колись був кристал.

— Забутий кристал, — прошепотіла Ніла. — Його вкрали.

— Хто? — спитав Лукаш.

— Тіні. Вони не просто нищать світло. Вони крадуть пам’ять. І перетворюють її на щось темне…

У ту ж мить повітря затремтіло. Дерева навколо ніби завмерли. Навіть вітер стих. А з темряви просто перед ними з’явилась вона.

Тінь.

Її форма постійно змінювалась: то це був звір, то людська постать, то просто клубок темного диму. Але очі… очі були порожніми, чорними, як бездонні колодязі.

— Стій за мною! — крикнув Бруно, дістаючи щось із рюкзака.

Але Тінь не нападала. Вона зависла в повітрі й заговорила. Голос був як вітер у комині — холодний, ламаючий.

— Світло... не твоє… Поверни… його…

— Не слухай її! — крикнула Ніла. — Вони завжди брешуть!

Лукаш стояв, наче вкопаний. Ліхтарик почав тріщати, світло в ньому стало пульсувати. І раптом хлопець побачив видіння — він, ще маленький, стоїть у дитсадку, сам, а навколо діти сміються й ідуть геть…

— Вона показує тобі найслабше місце, — сказала Ніла, хапаючи його за руку. — Але твоя сила — не в минулому. Вона — у теперішньому!

Лукаш стиснув ліхтарик. Йому знову захотілось плакати. Від страху. Від сорому. Від усього.

Але потім — згадка.

Бабуся гладить його по голові: «Не важливо, що було. Важливо, ким ти будеш».

І світло спалахнуло.

Ліхтарик вигорів яскраво-білим сяйвом, і Тінь відступила, скрикнувши. Вона закрутилася у повітрі, мов дим, і зникла в лісі.

— Ти це зробив, — прошепотів Бруно. — Ти згадав.

Лукаш важко дихав. Ніби пробіг марафон. Але в грудях було тепло.

— Що це було? — спитав він.

— Перша Тінь, — мовила Ніла. — Їх буде більше. І кожна з них носить уламки забутої пам’яті. Їх можна перемогти тільки тим, що ми пам’ятаємо, ким є насправді.

Вони рушили далі. Коли промінь ліхтарика торкався темних місць, ті ніби розчинялись, відкриваючи нові спогади.

В одному місці Лукаш побачив, як маленький хлопчик учить читати свого молодшого брата.
В іншому — як дівчинка ховає у скриньку свій перший малюнок, бо ніхто його не оцінив.
Усе це — живі пам’яті, що зберігались у Мерехтливому Лісі.

— Ми вже близько, — сказав Бруно, показуючи на пагорб. — Там — Велике Дерево.

Вони піднялись нагору, де відкривалась велична картина. Дерево було гігантське — його гілки тягнулися в небо, а коріння сягало аж до підніжжя пагорба. Але в центрі стовбура — величезна тріщина. Там мав би бути головний кристал лісу.

— Ти зможеш, — шепнула Ніла.

Лукаш підняв ліхтарик. Його серце билося швидко. Він уявив усі спогади, які побачив, і свій власний — як він боявся темряви, як ховав свої малюнки, як колись думав, що ніхто в нього не вірить…

І світло вибухнуло.

Кристал почав рости прямо в тріщині, заповнюючи її світлом. Тріщина зникла. А з вершини дерева злетіли сотні золотих птахів — живі спогади, які повертались до лісу.

Мерехтливий Ліс знову дихав.

— Молодець, — мовив Бруно. — Ти повернув світло.

— Але це тільки перший світ, так? — запитав Лукаш.

— Так. І далі буде важче.

— Я не боюся, — сказав хлопчик. — Ну… майже.

І вони усі троє засміялись.

А далеко в тіні, де не сягає світло, інша постать спостерігала. Вона не зникла. Вона чекала наступної зустрічі…                                                                                                                                                                

— Перед тим як ми підемо далі, — сказав Бруно, коли птахи зникли у верхівках дерев, — ти маєш зробити ще дещо.

— Що саме? — насторожився Лукаш.

— Прийняти частинку лісу з собою.

— Що? Як це?

Ніла підійшла до хлопця і простягнула йому маленький жмуток сяючого моху.

— Це — пам’ять про місце, яке ти зцілив, — сказала вона. — У кожному світі ти залишатимеш частинку себе. І забиратимеш частинку його. Так працює рівновага.

— А якщо я забуду цей світ? — запитав Лукаш, обережно беручи мох.

— Тоді він знову потьмяніє, — сумно мовив Бруно. — Тому пам’ятай. Завжди.

Лукаш заховав мох у маленьку кишеньку в рюкзаку. Йому здалося, що він ще м’яко світиться всередині, навіть у темряві.

Після відновлення Великого Дерева дорога назад змінилася. Дерева вже не шепотіли сумно, а лагідно дзвеніли, ніби вітались. Навіть повітря стало легшим, напоєним запахом світлих думок і тепла.

— А скільки всього таких лісів? — запитав Лукаш.

— Сім світів, сім різних місць, — відповів Бруно. — Кожен зі своїми законами, спогадами й загрозами.

— І в кожному будуть… тіні?

— У різних формах, — сказав єнот. — Але так, вони — скрізь, де є забуте. Там, де любов перетворилась у байдужість. Де надія стала страхом. Де правда була замінена тишею.

Лукаш замислився.

— Виходить, ми воюємо не з істотами, а з тим, що люди забувають?

— Саме так, — кивнула Ніла. — Це найнебезпечніший ворог.

Вони мовчки йшли стежкою, яка вела вниз, до прозорого озера, що виблискувало мов дзеркало. Посередині озера стояла платформа з каменю, до якої вів вузький дерев’яний місток.

— Це портал, — мовив Бруно. — Кожен світ має свій вихід. Але щоб перейти, треба пройти через відображення.