Розділ 2. Портал у перший світ

Лукаш усе ще тримав ліхтарик, який тихо світлився у його долоні, немов тепле зоряне серце. Єнот Бруно стояв поряд, нахиливши голову й терпляче чекав.

— Ем... а ми куди йдемо? — нарешті промовив хлопчик.

— У перший зі Семи Світів, — урочисто сказав Бруно. — Світ Мерехтливого Лісу. Але спершу — портал.

І він кивнув у бік туманної стежки. Вогники довкола ніби відчули їхній намір і почали кружляти, утворюючи арку світла.

— У кожен світ веде свій портал, — пояснив єнот, прямуючи вперед. — Але тільки Обраний може відкрити його ліхтариком.

Лукаш несміливо простягнув руку з ліхтариком. Він спалахнув яскравіше, й арка засвітилась зірками. Раптом їх обгорнуло сяйво, і земля зникла з-під ніг…

Коли Лукаш розплющив очі, то побачив себе у лісі. Але цей ліс був особливий. Дерева сяяли м’яким світлом, листя на гілках перешіптувалося, а з неба падали не краплі дощу, а маленькі блискучі пелюстки.

— Вітаю в Мерехтливому Лісі! — сказав Бруно. — Тут мешкають світляні істоти — луміки. Вони охороняють кристали пам’яті. Але останнім часом кристали почали гаснути.

— Чому? — запитав Лукаш, озираючись.

— Тому що тіні прокинулись.

Раптом із-за дерева вигулькнула істота, схожа на зайця, тільки вкрита срібним хутром і з прозорими вушками.

— Ти — новий? — спитала вона дзвінким голосом. — Ти — той, що з ліхтариком?

— Я… так. Лукаш.

— Я — Ніла, лісова провідниця. Ви вчасно. Один із кристалів от-от згасне. Потрібна твоя допомога.

— А що я можу зробити?

— Промінь твого ліхтарика пробуджує забуті спогади. І коли спогади повертаються — світло оживає.

Вона повела їх до великого прозорого дерева. У його стовбурі світився кристал — тьмяний, майже сірий.

— Готовий? — спитав Бруно.

Лукаш кивнув і підніс ліхтарик. Промінь м’яко впав на кристал — і той почав виблискувати. Хлопчик раптом побачив картину — ніби сон:

Маленька дівчинка саджає дерево, сміється, а її мама обіймає її ззаду. Потім ліс, багато світла, дитячий сміх.

Коли бачення зникло, кристал спалахнув золотим сяйвом, і довкола дерева заграли світлячки.

— Ти пробудив пам’ять, — прошепотіла Ніла. — Одну з багатьох.

— Так і буде у кожному світі? — запитав Лукаш.

— У кожному світі — своє завдання. І своє світло, яке треба знайти.

Хлопчик глянув на ліхтарик. Той світився тепліше, ніж раніше.

А подорож тільки починалась.                                                                                                                             

— Якщо ми не відновимо решту кристалів, ліс може зникнути назавжди, — тихо сказала Ніла. — Коли зникають спогади, зникає і світло. А коли зникає світло… приходять вони.

— Хто “вони”? — перепитав Лукаш.

— Тіні. — Голос у Ніли став приглушеним. — Вони живуть у забутих думках, у знецінених мріях. Вони пожирають світло.

Бруно насупився.

— Ми не можемо допустити, щоб вони прорвалися далі. Якщо тіні пройдуть у наступний світ, це буде початок кінця.

— Але… я ж звичайний хлопець! — вигукнув Лукаш. — Я не знаю, як боротися з тінями, і навіть не знаю, чому саме я потрапив сюди!

Бруно сів на пеньок, зітхнув і подивився хлопцеві в очі:

— Лукаш, у кожному світі є Скарб. Це не золото і не меч. Це щось, що змінює тих, хто його знаходить. У Мерехтливому Лісі — це пам’ять. У наступному світі — буде інше. Але всі вони потребують твого світла. Бо воно — справжнє.

— А якщо я… не знайду?

— Тоді світ зникне, — сказав єнот просто. — Але я в тебе вірю. Ти вже змінив щось, щойно відкрив ліхтарик.

Раптом дерево, в якому знаходився кристал, зашелестіло, і з його крони на землю впала маленька зірка. Лукаш підібрав її. Це була світляча краплина — пам’ять.

— Візьми її, — сказала Ніла. — Вона тобі знадобиться.

Зірка лягла в кишеню Лукаша і залишила після себе тепло.

— Ходімо, — мовив Бруно, встаючи. — Попереду ще шість кристалів. І перше зіткнення з тінню. Але ти не сам.

Ліс ніби зітхнув — і стежка перед ними розгорнулась сама, засвічена м’яким світлом відродженої пам’яті.

Десь серед дерев з’явилась тінь — довга, чорна, з порожніми очима. Вона ще не діяла, тільки спостерігала.

Вона чекала…