Глава II

Зоряний Кобзар

Частина I

Глава II

" Ти ніколи не здогадаєшся, як може повернутися невдача у твоєму житті. І, часом, вона дарує своєму власнику надзвичайні крила."

Постать Мапа зникла в глибині округлого коридору. Іван присів на підлогу. Десь, під ногами, ледве чутно обертання кільця. Старий спробував заспокоїтися. Заплющив очі. До його нюху донісся запах корабля. Такий чіткий, виразний дух його матеріалів, що навіть здивувався з власного відчуття. Це, мабуть, його улюблений запах. Тривога поступово почала відступати. І спокій огорнув його розум. Здавалось, навіть, серце зачаїлося. Підлога почала зникати під ногами. Стихли голоси корабля. За ними щезли усі запахи. Світ огорнула темрява і дивний спокій. Час зупинився.
    Він розплющив очі. Перед очима постала безкрайня блакить моря, що вигравала гнучкими хвилями. Вони викочувались на беріг, хлюпали, немов хотіли погратися жовтавим пісочком. Вечірнє сонце вже хилилось до горизонту, проте було тепле, що відчувалося засмаглою шкірою. Він поглянув на руки — вони здавались дуже міцними, переливались брунатним рельєфом. Маленькими перлинками стікали по тілу крапельки води. Текли долу. Він опустив очі і помітив, що стоїть по кісточки у воді. Пісок проступив крізь пальці. І вода лоскотить йому ноги шматочками колишніх мушель. У цьому світі панують безтурботність і гармонія. Вони пронизують його повністю, до кожної піщинки.
    Така любов наринула на його серце. Хотілось лише мовчати і споглядати. Йому чомусь закортіло погледіти у бік. Щось приємне там очікує. Повернув голову і помітив невеличку пляму, що швидко наближається вздовж води. Вона ставала все чіткішою і чіткішою. За хвилину у його долоню лягла половинка мушлі. Вона здавалась витвором мистецтва. Одним боком виблискувала, переливалась кольорами мов дорогоцінний камінь. З іншого — замерла сірими променями. Здавалось, самі хвилі зупинились на ній гребінцем.
    “–  Дякую, дуже гарна.” - промовив він до невисокої сріблястої постаті. Погляд був спокійний, люб'язний. Проти нього стояв рад-нишпорка. Смужка сяйва ковзнула по колу на його пласкій голові — випромінював радість.
    – Вітаю на борту мого корабля. - мовив до нього Іван.
    – Дякую! - задоволено відповів той.
    Рад весело забігав по березі підбираючи на своєму шляху мушлю за мушлею. І коли знаходив гарнішу, попередню залишав на піску.

    Іван повернувся до моря. По обличчю ковзнуло вологе прохолодне повітря, котре відразу вдихнув на повні груди. Він відійшов від води і присів на пісок. Йому здавалось, що міг би залишитись тут навіки. Загорнув жменею пісок — пропустив крізь пальці. Це просте дійство видавалось чимось прекрасним. Простяг долоні до моря, мов хотів упіймати у пригоршню хвилю, як помітив, тримає у іншій руці мушлю. Дивним чином, за усім своїм любуванням, він зовсім забув про неї. Вона нагадала йому чому сюди завітав. Його віки опустились. Він занурився у темряву. Щезли звуки хвиль, котрі щойно підкочували до ніг. Свіжість моря, що заповнила ніздрі, змінилась запахом синтетичних матеріалів зорельоту.

    Старий відкрив очі. Безкраї простори відкритого світу змінились тісними тунелями коридору. Він підвівся на ноги і попрямував до рятівної капсули. В душі, досі легким туманом стелився спокій. Незбагненна впевненість, що смуга невдач залишилась позаду заполонила його розум. Тривога відступила, а в замін неї з'явилась безпідставна радість.
    Іван дістався до рятувального відсіку. Увійшов до середини. Люк-еліпс зачинився позаду.
    Мап зустрів його посмішкою і відразу заклопотався у панелі керування. Щойно пілот одягне одного з двох блакитних скафандрів, сяде до крісла, як розпочнеться розгін гравітаційного кільця.
    – Що ж, Мапе, добре ми злітали до Меї. - з нотками сарказму мовив Іван до помічника.
    – Нині, Іване, мусимо слідувати інструкціям. Вам необхідно залишитись живим.
    – Так, мій любий охоронцю. - голос Івана був смиренний, проте енергійний.

    Полімерна застібка слухняно ковзнула вздовж тіла по скафандру, в кінці виразно клацнувши контрольним замком. 
    Раптом, виникла непередбачувана проблема — борода! Вона настирно не хотіла заправлятись у костюм. Іван завовтузився. Почав боротися з нею обома руками.
    “–  Та що ж це коїться? Мапе, якщо врятуємось, нагадаєш, щоб я її збрив! - вигукнув він у серцях.

    Час плинув. І лише Мап, міг споглядати відразу дві картини подій: на одній — Іван вовтузився з бородою; на іншій — кмітливий робот-нишпорка вовтузився з дверима відсіку.
    Так, справді, шпигун все вірно розумів — двері перехідного відсіку були єдиним місцем, через котре можливо дістатися до кільця.  Складалось враження, ніби він мав схему зорельоту. Він, мов білка у колесі, невгамовно кружляв по внутрішньому вигину тунелю, раз-по-раз, намагаючись знайти в металевому тілі дверей слабке місце. У якусь мить, робот блиснув кінчиком своєрідного інструменту — тоненька смужка лазерного променя увійшла в метал.
    Мап, котрий слідкував за діями ворога відмітив, що шпигун, буцімто, завагався на хвилину перед таким вандальським дійством.

    Іван, врешті, поборов проблему з бородою і та опинилась у скафандрі. Він вхопив обома руками напівпрозорого шолома, видихнув повітря, і той впевнено з'єднався зі скафандром на голові. Засичало повітря для дихання.
    Старий поглянув на Мапа. Той вже поєднався зі стіною у своїй ніші. Лише екран, що слугував йому обличчям видавав його присутність. Потім озирнувся на люк капсули — зачинений.

    Туга прокрадалася своїми клешеньками до душі. 
    “ –  Я не вірю, що це вже кінець. Таке враження, мов за хвилину причиню його.” - дивувався зі своїх відчуттів пілот.
    Мап, немов навмисно, увімкнув тривожну сигналізацію. Все довкола замиготіло червоними фарбами. І справді, він бажав, щоб його господар поквапився. Адже, нишпорка активно нівечив двері.
    Замки фіксаторів дружньо затремтіли — клацнули по всьому тілу — Іван був надійно закріплений у кріслі. Перед ним виринув тривимірний екран із зображенням. Виднівся космос зі своїми зорями; корабель по котрому досі блукали ремонтники; ковзали графіки координат прорахунків катапультування.