Руїни зоряного джерела

Світанок у Просторі Між ніколи не був схожим на справжній світанок. Тут сонце не сходило — просто світло починало проростати крізь дерева, мов жива матерія, що обіймала небо. Але цього ранку воно здавалося блідим, мов промінь, який сумнівався, чи варто з’являтися.

Айра стояла перед вратами переходу, на її плечах лежав новий плащ, затканий із срібного листя. Поруч — Калаян. Його обличчя було спокійним, але руки — стисли в кулаки.

— Ми йдемо не тільки за уламком, — сказав він. — У руїнах є ще щось. Я це відчуваю. Відтоді, як ти розбудила Ключ, Пісня змінилася. Вона кличе нас туди.

— І що ми там знайдемо?

— Можливо, відповідь. Можливо, щось гірше.

Айра кивнула. Вона більше не питала, чи готова. Вона вже зробила свій вибір.

⸻

Вони пройшли крізь Зоряну Браму. Перехід був схожий на падіння крізь воду, яка горить. Коли Айра ступила на інший бік, перше, що відчула — це холод. Не тілесний, а внутрішній — як дотик спогаду, про який не хочеш згадувати.

Вони стояли серед руїн.

Колись тут було місто — старе, величне, побудоване з білого каменю, що вночі світився мов світляк. Тепер усе було завалене, поросле травою. Але навіть у занепаді це місце дихало величчю.

— Тут жили зоряні хранителі? — прошепотіла Айра.

Калаян кивнув.

— Тут ти народилась.

Вона застигла.

— Що?

— Твоя мати втікала звідси в ту саму ніч, коли Тінь увірвалася в місто. Вона сховала тебе серед уламків. Декілька з нас допомогли їй вирватись.

Айра доторкнулась до каменю поруч. На мить їй здалося, що в руках лишився відбиток тепла.

— Я… я відчуваю це. Наче пам’ятаю, хоч і не можу пояснити.

— Це Пісня говорить через тебе. Пам’ять крові.

Вони йшли вузькими переходами, минаючи зруйновані колони, уламки мозаїк. На одній із плит вона побачила візерунок — серце, в якому пливли три зірки. Айра зупинилась.

— Я вже бачила це.

— Це герб твого дому.

— Я пам’ятаю його… з дитячого малюнка. Мені було п’ять. І я просто… малювала. Не знаючи чому.

Калаян дивився на неї довго. Його очі були м’які, зболені.

— Діти пам’ятають краще за дорослих. Їхні душі ще не закуті логікою.

⸻

В центрі руїн стояв колодязь. Не звичайний — його глибина світилася зсередини, наче зоряне небо зібрали в коло каменю. Калаян нахилився над ним і зашепотів древні слова. Світло відповіло — вирвалося вгору спалахом.

— Це і є уламок Джерела? — Айра зробила крок ближче.

— Частина. Його не можна забрати. Але з ним можна з’єднатися.

— І що тоді?

— Тоді ти побачиш. Не очима — душею.

Він простягнув їй руку. Вона взяла її без вагань. Пальці зімкнулись — і в ту ж мить Айру втягнуло в глибину світла.

⸻

Вона стояла у тому ж місті. Але живому.

Палаци сяяли. Повітря співало. І вона — маленька дівчинка — сміялась, бігаючи серед веж. Мати схилялася до неї, торкалась лоба і промовляла:

— Ти моя зірочка. Але одного дня… доведеться запалити темряву.

Потім — вибух. Крик. Полум’я.

Чоловік у темному — не обличчя, лише силует. Але Айра відчула — його ненависть спрямована саме на неї. На її серце. На її Пісню.

І тоді мати притисла її до грудей і прошепотіла:

— Забудь мене. Але коли прийде час — пам’ятай, хто ти.

Пам’ять розсипалась, і Айра вирвалась із бачення з різким вдихом. Вона тремтіла. Калаян підтримав її.

— Ти бачила?

— Так. — Її голос був хрипким. — І я впізнала його.

— Кого?

— Того, хто керує Тінню. Він не демон. Не звір. Він… колишній Хранитель.

Очі Калаяна стали холодними.

— Сайріс.

— Ти знаєш його?

— Він був моїм братом.

Айра відступила на півкроку.

— Як?..

— Він зрадив нас. Коли Пісня відмовилася служити його волі, він відкрив себе Тіні. Тепер він хоче переписати саму суть магії. А ти — останній ключ до її серця.

Тиша зависла між ними. Айра торкнулася амулета на грудях — він пульсував, як серце.

— Якщо я — ключ… то він прийде за мною знову.

— І цього разу ми будемо готові, — сказав Калаян, не відводячи погляду. — Ти не одна. І ніколи більше не будеш.

⸻

Коли вони повертались до Брами, Айра несла в собі вже не страх. А ціль.

І всередині неї звучала Пісня.

Сильна. Нова. Її власна.