Після тіні — тиша

Вона сиділа біля його ліжка всю ніч.

Калаян лежав, здавалося, спокійно. Його груди піднімалися в ритмі подиху, але обличчя лишалося блідим, майже прозорим. Його Пісня — те світло, яке він віддав їй — досі тремтіло в її грудях, мов заблуканий птах. Айра боялася поворухнутися, щоб не зруйнувати той крихкий баланс між «живий» і «далеко».

Вона доторкнулася до його руки. Тепла ще не було. Але й холоду — теж.

«Стій, будь ласка…»

В її голові лунав власний голос. Без слів, але з молитвою. Айра майже не вірила в богів. Але зараз їй не потрібен був бог. Їй потрібен був він.

Через деякий час він поворухнувся. Ледь. Вії затремтіли.

— Айро?..

Вона вдихнула різко.

— Я тут. — Її голос затремтів. — Не намагайся підводитись.

Він скривився — слабка усмішка.

— Ти… таки вдарила його. Я відчув. Як вогонь. Як грім.

— Це була твоя сила, не моя.

— Ні. — Калаян повернув голову, і його очі зустріли її. Вони були слабкі, але ще там — живі, справжні. — Я лише відчинив двері. Ти увійшла. І змусила темряву відступити.

Айра опустила очі. Їй хотілося вірити. Але всередині… щось змінилося. Після битви — після того, як Тінь-Пожирач зник, — в Просторі Між з’явилася тріщина. Її серце ще не відійшло.

— Ти сказав, що хтось його впустив, — прошепотіла вона. — Що це значить?

Калаян повільно сів. Йому було боляче — Айра бачила, як він зціпив зуби, тримаючись за бік.

— Простір Між — захищений. Але не від усіх. Хтось, хто має кров старого роду, міг провести Тінь сюди. І зробив це не випадково.

— За мною? За Ключем?

Він кивнув.

— Або за тобою. — Пауза. — Тобі мають щось сказати.

— Хто?

Він жестом покликав її. Айра допомогла йому підвестись, і вони разом вийшли на веранду. Над ними розгорнулося небо, але вже не таке, як раніше. Темніше. Зміщене.

— Що з Простором? — прошепотіла вона.

— Він хитається. Через те, що сталося. І він… слухає тебе, Айро. Він змінюється з тобою.

Вони стояли в тиші. І раптом Айра побачила постать. Жінка — прозора, мов туман, але чітка. Висока, з довгим волоссям, темним поглядом. Очі Айри наповнились сльозами.

— Мамо?..

Привид не говорив. Але посміхнувся. І поклав руку на серце. У відповідь Ключ на грудях Айри засяяв.

— Вона лишила тобі спогад, — сказав Калаян. — Справжнє послання.

Постать жінки розчинилася. Але замість неї перед ними відкрився купол з живого світла. І в ньому — уривки:

— Жінка з Ключем тікає під зливу. Дитя в руках. Тінь наздоганяє.
— Магічний герб — три зірки навколо серця.
— Дитина схована в світ людей. Імена вирвано з пам’яті.
— Слова: «Якщо Ключ відгукнеться — вона повернеться.»

Айра стояла, як скам’яніла.

— Вона знала, — прошепотіла. — Вона знала, що я… що я повернусь сюди.

— І вона дала тобі шанс. — Калаян торкнувся її плеча. — Але це ще не кінець. Це — початок.

Айра зітхнула. Її серце билося знову рівно. Але в голові крутилася одна думка.

— Тінь-Пожирач… не був єдиним. Правда?

Калаян опустив голову.

— Той, хто його послав — хоче не лише Ключ. Він хоче відкрити Ворота Порожнечі. А ти… останній замок.

Їй стало холодно. Але поряд був він.

— Тоді ми мусимо навчитись швидше, — сказала Айра. — Бо я не здамся.

— І я — не відступлю, — додав Калаян, не зводячи з неї очей.

Між ними знову виникла та сама напруга. Але вже не тривожна. А глибока. Айра зробила півкроку ближче. Калаян не відступив.

— Я боюсь, — зізналася вона. — Не за себе. За тебе.

— Я боюсь за нас обох, — відповів він. — Але коли ти поруч… страх відступає.

Його рука торкнулась її щоки. І на мить — тільки на мить — усе навколо зникло. Біль, війна, тіні. Залишились тільки вони.

Їхні губи зустрілись у нерішучому, ніжному поцілунку. Не обіцянка. Але початок.