Тріщина у спокої

Ніч у Просторі Між була схожа на подих іншого світу: все навколо мерехтіло, наче саме повітря складалося з дрібних зірок. Айра не спала — вона сиділа біля дерева спогадів, загорнувшись у плащ, який дав їй Калаян. У його запаху був дим, ніч і щось знайоме, невловиме. Спокій тут був майже ілюзією.

Але щось тривожило її.

Вона чула… шепіт. Не голос, не звук — а присутність. Ніби хтось, або щось, стежить. І що довше вона сиділа, тим сильніше тінь за плечима стискала повітря.

Вона підвелася й рушила у залу, де спала. Але не дійшла.

Тому що в повітрі з’явився тріск — як розірване полотно.

І потім — Крик.

Не людський. Не звірячий. Він був як порожнеча, яка раптом почала говорити. Струмінь чорного диму пронісся коридором — і щось вибухнуло в її грудях.

Вона знала цей крик.

— Айро! — Калаян виринув з-за рогу, притискаючи до грудей долоню, що світилась. — Відходь!

— Що це?!

— Тінь-Пожирач! — закричав він. — Хтось… пустив його сюди!

Її серце вистрибувало з грудей. Дим обтікав стіни, заливав повітря, і в ньому було щось… знайоме. Пекуче. Темне. Болісне.

— Айро, слухай мене! — Калаян схопив її за руку. — Ти маєш силу, але ще не знаєш, як нею керувати! Я… я стримаю його. А ти — тікай до Дзеркала Виходу!

— Ні! — голос Айри зірвався. — Я не залишу тебе! Це через мене, правда? Він прийшов за мною?!

Калаян подивився їй в очі. Вперше — повністю, глибоко, без бар’єрів. У його погляді були ніжність, гнів… і страх.

— Він відчув пробудження Ключа. Це був лише час. Але ти — не безсила. Візьми моє світло.

Він простяг руку — і щось срібне перелилось у її долоню. Невелика сфера, мов палаючий місяць. Вона доторкнулася — і відчула жар у крові.

— Що це?

— Моя Пісня. Моя сила. Тимчасово — твоя.

— Але тоді ти…

— Якщо він дістане тебе — нічого більше не матиме значення.

Дим навколо згустився. З темряви виткнулося щось схоже на лице. Без рота, без очей — але Айра його “бачила”. Його ненависть. Його голод. Він не хотів її вбити. Він хотів вкрасти її.

Ключ.

Її.

Калаян відштовхнув її вбік — і вдарив Тінь-Пожирача промінем світла. Той засичав, закрутився, але не зник.

Айра бігла. Серце билося, як барабан. Пісня в долоні пульсувала, вела її через колони, зали і переходи. Дзеркало Виходу — єдиний портал назад у світ людей — стояло між двома стінами з зірчастого скла.

Вона зупинилась.

Не могла залишити його.

Ні.

Вона повернулась. Світло в її руці спалахнуло яскравіше.

Серцем, не силою. Вона згадала його слова.

Айра закрила очі. І уявила…

Калаяна — не як воїна, не як провідника. А як людину, яку вона хоче бачити поруч. Яку боїться втратити. Яку… не зможе забути.

Пісня вирвалась із її грудей — не співом, не словами. Вона була хвилею. Спалахом. І коли вона розплющила очі — темрява зупинилась.

Тінь завмерла. Засичала. Відступила.

Калаян лежав на підлозі, але живий. Очі повільно розплющились.

— Ти… — прошепотів він. — Ти відгукнулася.

— Я не могла інакше.

Айра впала на коліна поруч. В її очах були сльози. Але не від страху. Від того, що вперше в житті вона була частиною чогось більшого. Від того, що врятувала не тільки його.

А й себе.

Калаян торкнувся її руки. Його пальці — обережні, гарячі.

— Ти — більше, ніж я очікував. Більше, ніж вони всі чекали. — Його голос був хрипким. — Але я… я не зможу завжди стояти між тобою і темрявою.

— І не мусиш, — відповіла вона. — Бо тепер… я чую. І я відгукуюсь.