Пісня під шепіт тіней

Айра прокинулася не в тій кімнаті, де засинала. Стеля над нею була з темного скла, крізь яке світили зірки — не ті, які вона знала, а глибші, більші, ближчі. Світло падало м’яко, ніби доторкалося до шкіри, шепочучи: Пам’ятай.

Вона підвелася з ліжка, зітканого з срібних гілок. Все навколо було живим: стіни дихали, світло змінювалося залежно від її думок, а повітря було наповнене ароматом нічних квітів. Це був не сон.

Її м’яко огорнув голос.

— Ти добре спала?

Калаян стояв у проході. Його одяг змінився: замість темного плаща він носив сорочку з тканини, що мерехтіла, мов зоряна роса. В його руках була невелика чаша з парким настоєм.

— Що це? — запитала Айра, приймаючи чашу.

— Чай із Листя Пам’яті. Допомагає зосередитись, коли вперше вступаєш у Простір Між.

Айра обережно відпила. Напій був терпким, з гіркуватою солодкістю. Він розтікся тілом, як теплий струмок, і раптом вона відчула — магію. Не в собі. Навколо.

В повітрі. У ньому.

— Простір Між? — перепитала.

— Це не зовсім наш світ, — пояснив Калаян, сідаючи навпроти неї. — Це… відображення. Те, що залишилось від світу зоряних хранителів. Його неможливо знайти, якщо не маєш ключа. Але тепер він слухає тебе.

Айра мовчала. Їй здавалося, ніби всередині розривається щось — щось велике й древнє. Вона все життя почувалася чужою серед людей, навіть у рідному містечку. І тепер розуміла: причина — не в ній, а в тому, що її серце належало іншому місцю.

— То що тепер? — спитала вона.

Калаян підвівся. Його очі блищали сріблом, а голос став тихим, мов пісня, що приходить уві сні.

— Тепер — ти навчишся чути. Бо магія зоряного роду — це не сила. Це мова. Пісня. Відлуння самого неба. І тільки той, хто слухає серцем, зможе відповісти.

Він повів її до відкритої зали, де дерево, що вона бачила вчора, розкинуло гілки над колом з кам’яних плит. Плити світилися ледь помітно, і кожна з них випромінювала окрему ноту. Коли вони стали посередині, листя над головою зашелестіло — і світло навколо почало пульсувати в ритмі її дихання.

— Спробуй, — сказав Калаян. — Просто стань у центр і подумай… про щось справжнє. Сильне. Про те, що ніколи не зраджувало тобі.

Айра ступила вперед. Закрила очі. І згадала… матір.

Не обличчя. Вона його майже не пам’ятала. Але відчуття — тепло, колискова, захист. Її перший спогад — не візуальний, а відчуттєвий. Обійми, коли вона плакала уночі. Запах кориці. Голос, що обіцяв: «Я завжди знайду тебе.»

І раптом — плити навколо заграли. Не просто звуки — пісня. Мелодія, що виливалася з самого каменю, з кожного листочка над головою. Пісня, яку чула її душа, навіть коли вуха були глухі.

Очі Айри розплющилися. Світ мерехтів. А на її долоні… з’явився візерунок. Тонка, срібляста лінія, що вела від зап’ястя до пальців — мов знак. Мов печатка.

Калаян не зводив з неї очей.

— Ти… швидше, ніж я думав, — прошепотів. — Твоє тіло ще не пам’ятає, але душа вже співає.

— Що це означає?

— Що ти можеш чути зорі. І що вони… можуть відповісти тобі.

Він наблизився. Ледь-ледь, але Айра відчула, як напруга між ними змінюється. Як простір стає густішим. Вона зустріла його погляд — і зрозуміла, що бачить його інакше.

Не лише як провідника. А як того, хто сам давно втратив щось… і шукає через неї.

— Я… не знаю, що відчуваю, — сказала вона.

— І не мусиш. — Його голос був тепліший, м’якший. — Ми всі тільки вчимося. Навіть ті, хто старший за століття.

Між ними зависло мовчання. Та не порожнє — навпаки. Воно було повне. Відлунням можливості.

Айра відчула, що хоче доторкнутись до його руки. Але не зробила цього. Ще ні.

Це був початок. Не вибух почуття — а його перший подих.