Срібнокрилий незнайомець

Ніч стояла тиха, важка, пронизана очікуванням. Вітер шелестів кронами дерев, мов шепотів на мові, яку Айра ледь почала розуміти. Вона тримала ключ у руці — старий, але теплий, ніби живий. Коли вона торкалася вигравіруваної зорі на його кінці, їй ввижалися уривки: руки, що тримають немовля; голос жінки, який співає старовинну колискову; фіолетове світло, що зникає у темряві.

Хлопець ішов попереду, ступаючи впевнено, наче знав цю стежку з дитинства. Айра досі не дізналася його імені.

— Як тебе звати? — нарешті запитала вона, порушуючи мовчання.

— Калаян, — відповів він коротко, не зупиняючись.

— Це ім’я з пісень. — Вона примружилась. — «Калаян, син зір і бурі», хіба ні?

Він озирнувся, і в його очах промайнуло щось незрозуміле. Напівусмішка, напівбіль.

— Не все з пісень — вигадка.

Стежка привела їх до узлісся. Попереду здіймалися руїни — колись високі, горді мури, тепер обвиті мохом і тишею. Замок, що колись належав одному з Пильних Домів — хранителів зоряної магії.

Айра зупинилась.

— Це тут?

— Твоя кров скаже тобі, — прошепотів Калаян. — Зоряний Ключ не відкриває двері, поки його володар не визнає, хто він є.

Вона підійшла до арки, де замкова щілина була схована за кам’яною плитою. Її серце калатало. Лівою рукою вона доторкнулась до ключа — і в ту ж мить світ навколо наче затих.

Камінь завібрував. Візерунки по його краю спалахнули синім світлом, і Айра почула звук — ніби музика крізь товщу води. Двері відкрилися. Не механічно — ні, вони просто… розчинились, як тінь при сході сонця.

За аркою відкрився інший світ.

Всередині не було руїн.

Це був зал, вцілілий, наповнений м’яким світлом зсередини. Високі вікна з кольорового скла виблискували зоряними візерунками. Підлога була з білого каменю, а в центрі — величезне дерево, що росло просто з кам’яної підлоги, його гілки торкались стелі, виблискуючи срібним пилом.

— Це… — Айра завмерла. — Це неможливо.

— Це Зал Спогадів, — відповів Калаян, і в його голосі звучала нестримна туга. — Те, що залишилося від твого роду.

Айра ступила всередину. Кожен крок лунав гулко, мов її ноги торкались пам’яті. Раптом срібні листки дерева затремтіли, і з них зірвалися іскри. Вони злетіли в повітря, сформувавши образ: маленька дівчинка сидить біля цього ж дерева, а поруч — молода жінка з темними косами, які спадали до пояса.

— Це… моя мати? — прошепотіла Айра.

— Так. Вона була останньою Вартовою Ключа до тебе.

— Але вона зникла… її вбили.

— Ні. Вона пожертвувала собою, щоб зберегти Ключ. Щоб він дістався тобі.

Сльози самі текли по щоках Айри. Вона ніколи не знала правди. Їй казали, що мати загинула, залишивши лише ім’я. А виявилося, що вона захистила її ціною власного життя.

Калаян стояв мовчки, поважаючи її біль.

— Чому ти мені допомагаєш? — нарешті спитала вона. — Ти не знаєш мене.

Він підвів погляд. І Айра побачила: в його очах теж був біль. Схожий, знайомий.

— Я був її учнем. І дав обіцянку. Захистити тебе. Навчити. Допомогти знайти те, що вона не встигла тобі віддати.

— Що саме?

— Справжню силу твого серця. І те, що заховане в його глибинах.

Її серце завмерло.

Це був не просто ключ. Це була відповідь на те, ким вона є. І, можливо, навіть — на те, кого вона зможе покохати.