Глава 3

Королівство Діанор відоме своїми магами. Водяні, вогняні, маги добробуту та землі, вітряних мас, цілителі та маги смерті - всі вони гідно несуть звання обдарованих та допомагають людям з усього континенту, а також оберігають наш світ від прояву темних.

- Що треба робити, коли відбувається зрушення снігових мас з гір? - запитую у вчорашніх захисників. 
- Розщепити сніг у воду! - здається, хтось всю ніч зубрив теорію магії.
- Коли сунеться щит? - знову питаю у другого. 
- Коли не вдається повпливати магією на велику кількість снігу або льодових големів. Щит сунеться до межі поселення, де потребує підкріплення. 
- Добре, теорію ви вивчили непогано, - хвалю магів. - Щодо практики. Ще раз таке трапиться, ви будете відправлені назад до короля з найгіршими рекомендаціями, зрозуміло? Більше ніхто вас навіть відлякувати гризунів не зможе взяти. 
- Так точно!  
- Йдіть звідси, - через них в мене розболілась голова. 
Та ще й настрій зранку такий собі. Всю ніч обмірковувала лист Естелли. 
- Тріс, ми сьогодні вирушаємо до столиці, - повідомляю цю «щасливу» новину. 
- Що?! - дивується подруга. 
Знаю, наскільки не любить Тріс відвідувати нашу столицю Монбарт. Саме там колись ми і познайомились. 
Тріс проживала у кварталі для знедолених і крала у людей гаманці, щоб якось харчуватися. Вона вкрала в мене гаманець, але мої охоронці її наздогнали. Я не стала карати дівчину, мені просто стало її шкода, тому запропонувала їй нормальну роботу та навчання. 
Вона погодилася і ось вже багато років працює моєю незамінною помічницею.
- Нехай готують карету.
Добре, що дорога не займе багато часу. Графством легко можна переміщатися завдяки телепорту, а ось з сусідніми землями так, на жаль, не вийде, тому прийдеться до столиці на своїй кареті їхати. 
- Можна я залишусь тут? – трохи зніяковіло питає Тріс. Я б теж не хотіла повертатись в місце, котре ледве не стерло навіть факт мого існування. 
- Вибач, але не цього разу. Ти мені будеш потрібна там. Думаю, прийдеться на сезон балів залишитися, - бурмочу собі під носа. 
Найжахливіший варіант – свято. Купа аристократів, котрі понад усе намагаються довідатись будь-яку маленьку таємничку аби рознести по всьому світу. 
- Добре, скажу прислузі, - дівчина виходить з кабінету, а я дістаю листок і пишу кілька рядків своїй управительці маєтком в Монбарті:
«Ми приїдемо сьогодні. Потрібна вся інформація про місцевих.»
Вона точно зрозуміє про що йдеться. 
Я надсилаю листа магічною поштою, знаючи, що він точно прийде до свого адресата. Та йду до кімнати, готуючись до невеличкої подорожі. 
Землі Монбарту радують око квітучими деревами та ароматом солодощів на вулицях. Саме таким мені запам’яталася столиця, коли я вперше її відвідала. Такою вона була і зараз: вузенькі вулички, по осторонь яких стоять будинки, крамниці з одягом та маленькі чайні втрачають свою привабливість поміж інших місць столиці. Купа всього яскравого та гламурного в одному місці – саме такою є столиця нашого королівства.  
Не гаючи часу, я направляю кучера до міського будиночка маркізів. Наскільки пам’ятаю, він знаходиться в самому кінці вулиці.
- Ми не заїдемо додому? - запитує мене Тріс, розглядаючи пейзаж за вікном. 
- Допомога потрібна невідкладно, - коротко пояснюю їй.
Маєток маркізів виглядає абсолютно таким, яким я його запам’ятала вперше побувавши в подібному розкішному місці. 
Великий будинок з білого каменю та темно-каштановими рамами вікон. Зазвичай біля будівлі купа людей. Всі прибирають, прикрашають сади та вулиці якимись зовсім дрібницями. Але сьогодні пусто та тихо, ніби в цьому місці давно ніхто не живе.
Я оглядаю занедбаність. Схоже справи дійсно кепські. Підбираю свою пишну спідницю сукні та прямую до дверей, в котрі наполегливо стукаю.
Через кілька секунд їх відкриває молодий прислужник.
- Вам прям по коридру, - без особливих пояснень швидко проговорює він, гублячи літери в реченні, а потім швидко зникає за рогом темного холу. 
Ніяких привітань чи ще чогось. Видно, Естелла послабила дисципліну в своєму маєтку. У темних коридорах було багато пилу, свічки майоріли через одну, а темно-бардові масивні завіси приховували зовнішній світ від цього. Час зупинився в моменті. 
- Тут завжди так поводяться слуги? – Тріс робить кілька кроків та наближається ближче до мене. 
- Ні, вперше таке бачу, - я переводжу погляд туди, де видніється хоча б якесь світло. Бачу відкриті двері. 
Звідти доносяться приглушені голоси, серед яких я впізнаю голос Естелли. 
- Схоже, нам все ж туди.
- ... Вам залишається лише змиритися, - промовляє досить суворо незнайомий голос. 
- Нічого більше не можна зробити? - голос давної подруги зривається на писк.
- Шкода, але ні, - звучить як вирок. Не вистачає судових приставів та конфіскації майна. 
Саме в цей момент я з'являюся у дверях, спостерігаючи тихо за цією картиною. 
Естелла відкриває обличчя і з розпачем дивиться на мене. 
Її очі зовсім не відразу впізнають мене. Вона скоріше бачить, але не вбачає. Але секунди вистачає, щоб тягар змінився недовірою, а потім ледь помітним видихом полегшення. Ніби тварина, котру загнали у пастку, отримує другий шанс втекти. 
- Ти приїхала, - її щоками скочується самотня сльоза, а потім більш впевнено подруга продовжує: - Ви можете бути вільні.
Чоловік схиляє голову, підіймає рюкзачок, що стояв біля його ніг та йде геть, ледве торкаючись мого плеча.
- Як я могла не відгукнутися на твій лист? - я знімаю рукавички та передаю їх Тріс, сміливо входжу всередину.
Помічниця звично забирає предмет гардероба і виходить за двері кімнати.
«Вона вже розуміє мене без слів», - залишаюсь сам на сам з колишньою подругою.
Я вдивляюсь в її бліду дещо брудну сукню. Певно Естеллі бракує часу, щоб привести себе до ладу. Не дивно, що слуги розпустились та не виконують своїх обов’язків. 
- Що сталося? - я підходжу до ліжка з хворою дитиною, що нерухомо лежить посеред постелі. 
- Невідома хвороба. Жоден з лікарів не зміг поставити діагнозу, - бурмоче дівчина, повільно рухаючись до протилежної від мене сторони. - Ми вже що тільки не робили та яких магів не запрошували. Жоден не зміг вилікувати нашого хлопчика. 
Я сідаю на краєчок ліжка та доторкаюся холодною рукою до впалої щічки дитини. 
Не відчуваю життєвої енергії всередині хлопчика. Він, ніби порожня посудина, що залишилася на поталу часові. 
Я додаю краплю своєї енергії, щоб розбудити його потенціал, витягнути із прикордонного стану, але вона зникає безслідно в тілі нащадка маркізів. 
«Схоже на темну магію», - лише темрява здатна поглинути світло і навпаки. 
Я прибираю руку та, хапаючись за край ковдри, одним різким рухом стягую її.
- Які подарунки останнім часом дарували твоєму синові? - роздивляюсь просту сорочку з дорогої тканини, ланцюжок з сонечком - символ влади маркізів. 
- Ніхто нічого не дарував, - ледве встигаю розчути шепіт Естелли.
Скільки б не дивилась, а очі все одно повертаються до ланцюжка. Я нахиляюсь та обережно, обома руками, знімаю його з хлопчика. 
Щось явно не так в цій реліквії. Незвична вона, чужа. 
Знову намагаюсь влити краплю енергії і в цей раз мені це вдається без проблем. Вона змішується з дитячою кров’ю, дає легенький поштовх на видужання. 
- Чи змінювався цей ланцюжок? - питаю, відкидаючи бридкий артефакт, що починає подібно до п'явки присмоктуватися до моєї сили.
- Не знаю, треба чоловіка запитати, - здивовано хрипить дівчина. - Думаєш, справа в ньому?
 - Майже впевнена. Не знаю чи то каміння, чи метал на ньому чужі, - Естелла видихає, але більше нічого не говорить. Вона все ще чекає на мій вердикт. 
- Жити буде, - додаю ще краплю магії, - але потрібен режим сну та харчування. Через тиждень вже буде бігати. 
Я підіймаю очі на подругу і бачу її все ще бліде обличчя. Все-таки ноги їй зраджують і вона різко падає на ліжко, але свідомість не втрачає. Просто випадає з життя. Здається, так називають цей стан. 
Я продовжую мовчати, оглядаючи кімнату. Треба дати змогу пережити всі почуття.
Стільки разів бачила прояв розпачу у різних людей. Але тільки горе Естелли відчуваю десь глибоко у своєму серці так, ніби воно моє. Можливо через те, що ми знайомі.
- Проходь до залу, - опановує себе господиня дому. - Я розпоряджусь щодо закусок.
- Не варто, я ненадовго заїхала. Зараз повернуся у маєток. Там мене чекають ще справи, - кидаю останній погляд на подругу, встаю та поспішаю до дверей, за якими нервово ходить Тріс.
Вартувало дівчинці побачити мене, як вона з полегшенням видихає.
- Ми можемо йти, - я протягую руку до помічниці, щоб забрати свій предмет гардероба.
- Емілія, ти ще навідаєш нас? - ледве чую голос Естелли позаду.
- Можливо, - обертаюсь та киваю головою в знак прощання.
Сьогодні я віддала борг Артура маркізам, тому більше нас нічого не пов’язує. Можливо остання примарна ниточка щойно обірвалась. 
Раніше була ще  дружба, але куди вона зникла? Ніби у безвісті часу розчинилася. Хоча я все ще продовжую називати Естеллу подругою, інакше просто не можу. Але вже немає відчуття єдності, чогось спільного. Ми стали зовсім різними за такий короткий час. Шкода. Все могло скластись зовсім інакше. 
Я виходжу із маєтку та сідаю до своєї карети. Тепер залишилося повернутись до свого столичного будинку, де мене теж доволі довго не було. Я просто боялась повернутись та побачити місце, котре повністю відтворює колишнє життя. Проте маю бути мужньою, адже це також частина мене. 
- Ви змогли допомогти? - запитується Тріс нейтрально. 
- А є сумніви?! - посміхаюсь на таку недовіру дівчини.
- Чула, як лікар казав, що хлопчику недовго залишилося.
- Лікарі не розуміються на магії. Тільки цілителі і те, не всі, здатні зрозуміти походження хвороби, - лікарі лікують травами та примочками, цілителі - магією. Дивно, що інші не помітили, як артефакт поглинає силу дитини.
- Вони просто не працюють з магією темряви так часто, як ви, - коментує помічниця. Здається, я озвучила свої роздуми в голос. Проте не важливо, адже Тріс точно буде мовчати. 
- Поїхали додому, - втомлено говорю, та власноруч закриваю двері карети. 
Було трохи ніяково, страшно та неймовірно ностальгічно повертатись сюди.