Глава 2

Льодовий перевал вже кілька сотень століть контролюється графством Бонтисвальд, що мужньо боронить не тільки свої землі від темної навали, але й захищає весь Аснар. Щороку біля щита проводиться кривавий ритуал, що здатен наділити щит могутністю та силою володаря земель, підкріплюючи його своєю магією та контролюючи протягом року. 

- Ми не відразу все зрозуміли, - виговорюють вкотре маги. 
- Мене не цікавлять виправдання. Мене цікавить результат. Ви ледве не прогледіли небезпеку, - спокійним голосом віщую я. 
Сенсу нервувати немає, але гарна прочуханка теж не завадить магам. Наступного разу вони будуть обачніші. 
- Це наша помилка, - говорить другий. - Якби не той хлопець, ми б не змогли втримати щит.
- Звідкіля він узявся? - Тріс прискіпливо переводить погляд з одного на іншого мага. 
- Та не знаємо. Просто хоп і з’явився не звідки. Бурмотів щось про цікаві місця.
Хлопці заламують пальці та відводять погляд, не в змозі довго витримати мій. 
- Ви що з ним навіть не розмовляли? - чудово розумію недовірливість Тріс.
Для командної роботи треба проявляти більше сил та банально спілкуватися з іншими. 
- Ми перекинулися парою фраз і все. 
- Говорите, ніби ви - герої, - суворо констатує помічниця та робить до них крок, лякаючи наших «жертв»
- Ми чесно більше так не будемо! - бурмоче один з наглядачів щита. - Клянемося.
- Завтра складете мені особисто повторні тестування на реакцію загрози, - привітно посміхаюсь, поки хлопці бліднуть на очах. Здається, для них моя посмішка схожа більше на вищір.
- Слухаємося, - підтримує інший, а потім тихіше додає: - Діватися-то нема куди.
- Абсолютно вірно, йдіть звідси, - відпускаю горе-магів.
- Так просто? - дивується Тріс. - А як же настрашати на доріжку?
Ось в кого прокидаються кровожерливі думки, але мені абсолютно байдуже на сьогоднішню пригоду. 
Завтра їм точно ніяк не відвертітися від моєї перевірки, тому хай насолоджуються мирним вечором. Хоча є думка, що все ж вони будуть сидіти та зубрити теорію. 
- Ерік, сьогодні особисто прослідкуй за стіною та нашими «бойовиками», - надаю наказ головному, який зарозуміло киває, підтримуючи мою ідею.
- Пані, ви так і не поїли! - в кімнаті знову з’являється Орест з тацею.
- Я пішла. Якщо будуть розпорядження, знайдете мене у своїй кімнаті, - бурмоче Тріс, намагаючись швиденько сховатися подалі від очей нашого камергера. 
- Пані Беатріс, ми з вами ще мусимо поговорити щодо вашого піклування про леді! - все-таки їй не вдається уникнути спілкування з камергером.  
- Та все я зрозуміла, - запал помічниці пропадає і вона зі смутком дивиться на мене, благаючи її врятувати.
- Йди вже. Орест не буде сваритися, чи не так? - дивлюсь прямо чоловіку у карі очі. 
- Але леді!
- Нічого страшного не трапиться, якщо я повечеряю прямо зараз, - киваю на стіл, натякаючи, що варто поставити тацю прямо сюди.  
Камергер розуміє без слів та виконує розпорядження, бажає гарного апетиту та йди геть, обіцяючи заглянути, коли я закінчу. Сподіваюсь, що він пішов не по душу Тріс.
Я знову залишаюсь сама. Але це вже не та самотність, яку я відчула, як тільки Артур покинув мене. Скоріше це приємна насолода знаходження в тиші, адже приблизно так проходять всі мої вечори. 
Я відхиляюсь назад, утопаючи в м’якому шкіряному кріслі. Не хочеться ні рухатися, ні говорити нічого, але все ж вартувало б поїсти хоча б.
Тягнусь виделкою до старанно приготованої яєчні з помідорами. Смак дитинства та аромат пустощів на кухні з нянею.
Тоді я теж була самотня, але по-іншому. Серед сотні прислужників та батьків насправді непотрібна була нікому, окрім няні, якій платили за мене непогані гроші. 
Сумно…
На стіл падає білосніжний конверт з позолоченим гербом змії. Родинний знак маркіза Альбурда. Колись наші родини товаришували. 
Але пройшли роки, всі зв’язки давно забуті та й родини більше в мене немає.
Цікаво, що через стільки років маркіз бажає дізнатися від вдови. 
Я підіймаю лист догори, перевіряючи його магією на наявність заборонених речей. Роки владарювання графством Бонтисвальд змушують перевіряти кожне повідомлення, особливо, від «старих» друзів.
Камін весело потріскує, не розуміючи мого сум’яття. Йому байдуже до людської пристрасті та інтриг. 
Конверт врешті здається безпечним. Дістаю із шухляди невеличкий ножичок та розсікаю білісінький папірець. 
«Люба Еміліє, сподіваюся, ти в доброму здоров’ї. Давно ми з тобою не листувалися, люба подруго. Пишу тобі з проханням відвідати наш маєток в столиці. Наш старший син занедужав…Він вже кілька тижнів не підіймається з ліжка. Боюсь, що скоро за ним навідається смерть. Слізно прошу тебе допомогти нам!...» - на цьому лист обривається, залишаючи мене посеред виру почуттів. 
Цей почерк я впізнаю серед тисячі інших - давня подруга Естелла. 
Дівчина, з якою ми разом сиділи в пансіоні для обдарованих дівчат. Ми ділили одну кімнату на двох, тому часто спілкувалися. Опісля заміжжя продовжили товаришувати родинами. 
Але зв’язок перервався з незрозумілих для мене причин. Просто після смерті чоловіка я отримала єдиний сухий лист втіхи, а потім спілкування різко припинилося. А продовжувати в мене не було ні сил, ні бажання.  
І ось перший лист з дня смерті… Лист про допомогу.
На аркушах видніються жовтуваті плямки від сліз. Видно, ситуація набагато гірша, ніж описана в листі, інакше дівчина не звернулася б до мене за допомогою.
Я відвертаюсь до вікна, вдивляючись у снігову завісу так, ніби вона здатна мені відповісти. 
«Естелла», - кручу подумки ім’я подруги. Вона б не стала писати, якби ситуація не була критичною. 
Всі почуття, що були відкинуті образою, прокидаються знову.
Колись маркіз Альбурд допоміг Артурові відстояти честь у суді, тому наше графство винне маркізській родині. 
Я кидаю лист у вогонь, який радісно живиться моїм подарунком, перетворюючи папір на попіл. 
Не треба, щоб хтось окрім мене побачив цього листа. 
Я звикла знищувати все, що може негативно повпливати на графство. 
Головне - зберегти те, що залишив по собі Артур.
«Треба на ранок сказати Тріс, що ми відправляємося до столиці», - все ж вирішую я.