Глава 10. Зустріч із сердюками.

Остання заруба. Кмітливість гайдуків.

— Мабуть…навіть не знаю. Завдання було підірвати. Далі інструкцій не було. — Данилові, як і іншим, якось стало ніяково. Лише зараз до них дійшло, що завдання було суіцидальним. Вчотирьох напасти на центральний бункер осадних військ, ще і підірвати його…

— Схоже, що ми план перевиконали. Котра година? Рівно 0800…— Михайло задер голову і почав вдивлятися у темний обрій космосу над головою. — Зараз має прилетіти важка кіннота.

Інші гайдуки теж задрали голови і вишукували маленькі цяточки, які б рухались і залишали за собою слід від водневих двигунів.

— Бачу крило! Бачу! Он вони! — Цесар указав пальцем в космос і аж застрибав на стременах.

Дійсно, в чорному космосі, поміж зорей, з’явилися сім цяточок, які рухалися в строю і ставали дедалі більш помітними. Раптом від них відділилися ще менші точечки і з шаленою швидкістю полетіли в сторону підірваного бункеру.

— Хочуть добити когось там. Випустили керовані ракети по поверхні. — Данило проводив поглядом нові цяточки, як раптом ті змінили курс і почали прямувати до них.

— Свята Січ!!! ВОНИ Б’ЮТЬ ПО НАС! — від переляку в його голосі спрацювала якась команда в бот-коні і той став на дибки. — РОЗСИПАЄМОСЯ!

Тікі-но гайдуки по звичці почали виконувати команду, як Цесарю прийшла краща ідея.

— СТОЯТИ! Ми не сховаємося тут від них! Треба оголоти шаблі і підняти над головою. Ракети з віддаленим керуванням, пілоти-винищувачі побачать гетівське озброєння і відступлять!

Ідея була одночасно і слушна і дурна. На рівній поверхні, де лише є рівчаки та трохи пагорбів, сховатися від крил не було взагалі ніякої змоги. Якщо їх не розіб’ють ракетами, то замісять з гармат винищувачів. Біганина від них лише б відтермінувала їхню смерть. То ж Данило віддав наказ стояти, вийняв свою важку термінаторську шаблю і підняв її над головою, неначе захищаючи голову від удару зверху-вниз. Інші двоє гайдуків повторили його дію, а Таврид, так і продовжував заклякши сидіти на своєму бот-коні. Двадцять секунд, які знадобилося ракетам, щоб долетіти до гайдуків здавалися ніколи не пройдуть. Гайдуки уже бачили, як з сопел ракет виходить розпечена струя реактивного двигуна. Ще мить і їх просто рознесе на друзки.

— СТОЇМО! — навіть не сказав, а прогарчав Данило у вокс.

Чотири ракети за декілька сот метрів до них різко вирівняли курс по горизонталі і пролетіли всього в п’ятдесяти метрах над головою.

— Трясця Варпу і Свята Січ! Колись знайду цих пілотів і відшмагаю шаблею. — з величезним полегшенням видав командир термінаторів і опустив шаблю вниз.

Всі четверо повернули свої візори до головного шлюзу варп-станції «Дике Поле 17», куди і попрямували бомбардувальники. Вхід виднівся в декількох кілометрах від них. По відчуттях гайдуків, там уже з пів години ішов бій на поверхні, мабуть, Січнік, як і домовлялися, почав тиснути на імперців біля воріт шлюзу, намагаючись вийти з нього. Данило бачив, як в космос вилітали лазери, де-не-де яскраві згустки плазми виривалися від поверхні і падали десь за горизонтом. Приліт же штурмової-бомбардувальної безатмосферної авіації гетьманатів поклав край будь-яким шансам імперців продовжувати осаду варп-станції. Ракети, які пілоти гетів випустили по четвірці термінаторів, були переспрямовані до скупчення бронетехніки навколо шлюзу. Один за одним крило бомбардувальних літунів заходило на удар і скидало величезні плазм-бомби вниз, на голови та броню сонячників. Заворушливе видовище сяяло різноманітними барвами веселки. Вибухи мельт-бомб мали зеленувато-жовтий відблиск, а от детонація боєкомплекту ворогів надавала уже чорно-жовтий колір. Неначе хтось змішав акварельні фарби в банці і пензликом почав возюкати по канві. Якщо ж керована ракета знаходила ціль, то невеличкий чорнуватий гриб-вибух здіймався вгору разом з випаруваними імперцями та їх озброєнням.

— Не заздрю я товаришам, які там зараз б’ються біля шлюзу. Літунам до лампочки кого бомбити, головне скинути бабахі вниз і зарахувати собі черговий значок в журнал. — Михайло якось ніколи не любив літунів, тому і ставився до них прискіпливо.

— Ну без них нам тут нічого не світило. Подивись, скільки натягли з орбіти. Ще б тиждень і зробили б тунель для техніки, яка б просто зайшла на станцію і покромсала нас. Імперці колись були вправними штурмовиками міст і вуликів. Але то було ще за часів Виговського, нехай сяє його розум в зірках Січі.

— Нехай сяє. — Всі гуртом відповіли Данилові, як це було прийнято при згадці одного з батьків-засновників Федерації Гетьманату, першого гетьмана Івана Остаповича Виговського.

— Давайте, почекаємо на результат бою тут, там іде такий заміс, що ми зі своїми шаблями і кониками будемо там зайві. — Данило перерахував заряди плазми до свого самопалу. — Та і маю лише три повних заряди до карамультука. А у вас що?

— Я можу тільки крутити головою і смикати яєчками. — Таврид досі сидів в заклинившій силовій броні гайдуків і був більше схожий на вершника-манекена, якого прив’язали до коня.

• Ну якщо ними можеш смикати, то жити будеш. — Ляпнув у відповідь Таврид і всі засміялися у вокс.

Данило, Михайло, Таврид та Цесар стояли на вершині невеликого пагорбу, дивлячись за бійнею. Інколи детонації були настільки сильними, що пісок під ногами їх бот-коней починав дрижати і невеличкі камінчики зсипалися вниз по схилу. Подеколи на чорному тлі безмежного космосу спалахували бої між винищувачами гетів та Імперії Сонця, які намагалися хоч якось допомогти своїм вузькооким товаришам внизу на поверхні. Через пів години інтенсивність нальотів літунів гетів значно спала і Данило помітив в небі корабель, який безпомилково ідентифікував як Великий Десантний Корабель сердюків «Байдак». Кораблі такого класу та призначення могли вміщати в себе до тисячі сердюків чи гайдуків, з десяток одиниць бронетехніки та навіть бункер-штаб, на кшталт того, який вони підірвали всього годину тому. Ці кораблі використовували, щоб висадити ударний полк або декілька сотень на поверхню планети або місяця і взяти під контроль необхідні точки. Безпосередньо вниз сердюки і техніка доставлялися в капсулях, які вистрелювалися з брюха корабля і спускалися до поверхні. Під час підльоту до землі запускалися гальмівні реактивні двигуни і плавно вертикально саджали капсулі з піхотою. Один капсуль вміщав два курені, тобто п'ятнадцять-двадцять козаків, та обладнання, яке було необхідне для ведення бою і штурму. Данило спускався в такій капсулі лише один раз, під час придушення повстання в системі Мюридів. Але, наскільки він знав, капсульніі модулі, які мали сердюки, були більш просунуті. Деякі модифікації безпосередньо перед контактом із поверхнею розкидали навколо себе невеликі заряди-гранати, щоб знищили можливе мінування поверхні, були сотенні капсулі, в корпус яких мав вмуровані антени для підтримки сотенного і курінного зв’язку та навіть з виходом на спілкування з орбітою.