Глава 2. Перший Штурм

Відпочинок.Підготовка до нових штурмів.

Іван Калина, важкий гайдук-піхотинець — або простіше кажучи, «важовик», — переносив ящики з провізією та батареями від свого десантного шлюязу прямо до станції центрального холу, передаючи їх джурам. Його подвійний скафандр із зовнішніми бронепластинами надавав фігурі винятково масивного та грізного вигляду. Зв’язківці, не звиклі до присутності таких велетнів поруч, інстинктивно розступалися в коридорі, хоч проходи були спроєктовані так, щоб навіть два-три важовики могли проходити одночасно.

Калина, у передчутті бою, занурився в спогади минулих боїв та продовжував тягати амуніцію на станцію. Він та його відділення використовували скоростріл «Вепр-3», що відзначився винятковою ефективністю під час придушення повстання мюридів у системі Азов. Уся рота складалась із трьох відділень важовиків, інженерів, розвідників, кількох снайперів і десятків джур-ботів.

Йому допомагав Данило — один із термінаторів[1]. На станції величезний обладунок термоса[2] був не дуже зручним, то ж Данило просто ходив в стандартному піхотному бронекостюмі. Для нього переноска «Вепра» й комплектів до нього була звичною справою. Під час цієї передбойової метушні Данило згадав знайому сцену з планети «Багдад-14» тієї ж системи Азов. Тоді отаман Іван Січнік, як головний розрахунку, зайняв вигідну позицію на піщаній поверхні, замаскувавши кулемет серед каміння. Механізована кавалерія мюридів планувала обійти гайдуків із тилу й вирізати їхню роту силовими шаблями. Та перша ж черга зі «Вепра-3» зірвала цей зухвалий маневр. Голчасті вибухові набої «Вепра» детонували за кілька метрів до цілі, розкидаючи сотні уражаючих елементів. Плазмові заряди прорізали броню коней і вершників, а титанові голки рвали плоть і дробили кістки. За пів години бою вся кавалерія мюридів була знищена. Навіть бот-коні не врятували ситуацію: маленькі голки проникали в штучні суглоби, виводили з ладу гідравліку та розривали дроти керування.

За ту перемогу їхній полк отримав жовтий стяг із бот-конем, у черево якого врізався падаючий сокіл. Майже всі, хто нині ступив на поверхню варп-станції, носили ці нові відзнаки на броні. Перенісши ще три ящики із зарядами до плазми, Данило пішов в комору вдягати обладунки для виходу на поверхню.

— Калина, — прохрипів у навушнику голос Січніка, — наказ: вийти на поверхню й установити «Вепр» для оборони шлюзу від десанту. Збирай усе своє відділення й починайте рити шанці. Ймовірно, сонячники вже на підльоті.

— Прийняв. Приступаємо, — відповів Іван. Січнік мав великий бойовий досвід і незаперечний авторитет, тож Калина навіть не думав зволікати з виконанням наказу.

Передавши коробку з консервами першому боту-джурі, він одразу надіслав повідомлення своєму відділенню: збір біля десантного корабля. Вихід на поверхню здійснювався через шлюз — спочатку потрібно було завантажити платформу всім необхідним: боєкомплектом для плазмової й лазерної зброї, ящиками з дронами, запасними бронепластинами, контейнерами з киснем.

Зайшовши до арсенальної кімнати, Калина застав своїх гайдуків-термінаторів за процесом вбирання в силову броню. Це була складна справа, що вимагала досвіду й витривалості. Один із них — молодий гайдук Данило — щойно завершив носити амуніцію і уже починав вдягати скафандр термінатора. У свої неповні двадцять один він мав бойові відзнаки за придушення повстання на планеті Мюридів[3]. Поруч інші гайдуки розпаковували бокси з обладнанням.

Данило зняв із гачка стандартний скафандр, трохи підсилений у ділянці колін та ліктів. Розстібнув спинний замок, сів на лавку, засунув ноги в штанини. Магнітні фіксатори в стопах з'єдналися з характерним клацанням. Після цього він підвівся, натягнув обидва рукави, схопив довгий хлястик блискавки за спиною, підняв руку вгору й герметично закрив скафандр.

— Майже готово. Раджу брати менший візор — у ньому зручніше сидіти в броні й не стукатись об неї, — порадив Данило, підходячи до великого ящика, де під лейблами з іменами термінаторів лежали їхні особисті візори.

Поруч копирсався Михайло — його рідний брат, на два роки молодший. Він шукав свій візор серед ящиків, розставлених по кутках. Кожен з них виглядав як прозора сфера, а з тильного боку містилась коробочка з усіма процесорами та програмами, потрібними термінатору, з якої стирчали дроти. Нижня частина візора була зрізана й обрамлена металевим хомутом, що підходив до будь-якого скафандра.

Данило знайшов свій візор, зняв його з полиці, надів на голову, трохи провернув ліворуч. Після характерного клацання всередині — відпустив.

— Все, я повністю в скафандрі. Тепер можна залазити в бронекостюм.

Процес входу до термінаторського костюма, звісно ж, був значно складніший. Броня складалася з масивних сегментів для рук, ніг і тулуба, з’єднаних між собою надміцною мембраною. Задня частина відкривалась на рівні копчика й піднімалась угору — паралельно до підлоги — через вісь під шиєю. Саме туди мав залізти гайдук.

Костюм стояв вертикально на підлозі, броньовані руки розведені в боки під кутом у дев’яносто градусів. Обладунок утримувався стабільним завдяки двом тросам, пропущеним через кріплення на плечах і привареним до стелі роздягальні.

Данило підійшов до нього ззаду, смикнув за маленьку ручку на поясі — броня клацнула. Пневмоприводи допомогли підняти важку задню кришку й зафіксували її у верхньому положенні. Гайдук підставив підніжку, зупинився на ній, задер ліву ногу й обережно просунув її всередину обладунку, потім те саме зробив із правою — ледь тримаючись руками за підняту броньовану кришку.