Нове життя

Наступного ранку Влад прокинувся дуже рано. Він ще кілька секунд дивився у стелю, намагаючись згадати, де він знаходиться. А потім усе пригадав.

Сашко. Наталія. Лікарня. М’яч. Мама. Тато.

Хлопчик важко зітхнув.

— Вставай, сонечко, — тихенько сказала Кіра, зайшовши до кімнати. — Нам скоро їхати.

— Уже? — сонно запитав Влад.

— Так. У нас потяг через кілька годин.

Влад сів на ліжку.

— А ми правда поїдемо до Львова?

— Правда.

Хлопчик замислився.

— А Сашко поїде з нами?

— Ні, любий. Він залишиться у Києві. Але ви будете спілкуватися.

Влад трохи засмутився.

— Ми ж друзі...

Кіра сіла поруч із сином.

— Знаю. Але відстань не означає кінець дружби.

— А Наталія?

— І Наталія теж.

Хлопчик усміхнувся.

— Тоді добре.

На кухні вже чекали Олена, Сашко,Катерина Сергіївна,Анна та Наталія,які прийшли їх провести.На столі стояв сніданок,який Олена запропонувала всім:персиковий чай "Lovare" та налисники з кисломолочним сиром.Поруч стояли мисочка з полуницею та бананами і піалки зі сметаною,медом та різними смаками варення.Спочатку гостям було ніяково і вони відмовлялися,але коли Олена сказала що справді не проти,і запрошує їх до столу,на другий раз все таки погодилися.Проте Влад майже нічого не їв. Усі розуміли, що в нього зараз у голові зовсім не налисники.

— Синочку, хоч трохи поїж, — попросила Кіра.

— Я не голодний.

— Влад,будь ласка,у тебе сьогодні дорога, — сказала Анна. — Хоча б банан.

— Добре...

Він узяв маленький налисник та вмочив його у мед.

Через деякий час вони вже стояли на вокзалі.

Було трохи холодно. Потяг готувався до відправлення, люди поспішали з валізами, а Влад міцно тримав маму за руку.

— Ну що, мандрівнику? — усміхнулася Анна. — Готовий побачити Львів?

— Трохи.

— А це як?

— Я хочу, але мені страшно.

— Це нормально, — сказала Катерина Сергіївна. — Нове місце завжди трохи лякає.

— А якщо там буде погано?

Кіра присіла перед сином.

— Тоді ми будемо поруч і все владнаємо.

Влад кивнув.

Підійшов Сашко.

— Влад...

— Що?

— Не забувай мене.

— Ніколи!

Хлопчики обійнялися.

— І телефонуватимеш?

— Щодня!

До них підійшла Наталія.

— І мені теж!

— І тобі.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— А ще ми приїдемо до тебе у Львів!

— Правда?

— Правда!

Влад усміхнувся так широко, як міг.

— Тоді я чекатиму.

Провідник покликав пасажирів до вагона.

— Нам уже треба, — тихо сказала Кіра.

Влад ще раз помахав друзям рукою.

— До зустрічі!

— До зустрічі!

Потяг рушив.

Хлопчик дивився у вікно, поки Київ повільно не зник за обрієм.

Владові було сумно.

Але десь усередині він усе ж таки відчував полегшення.                                                                                 Домашні проблеми залишилися позаду.                                                                                               Принаймні, він дуже на це сподівається.

Через кілька годин вони приїхали до Львова.Місто зустріло їх вечірнім,прохолодним повітрям та натовпом людей.Львівський вокзал був дуже гарний.Величезний,білий,з темним керамічним дахом прикрашеним напівкруглими ковпаками,з верху яких йшов гострий,прямий джгут.З гострими,візерунками,вробленими у будівлю статуями,та гордим,величезним написом посередині "Львів".Поруч була дуже гарна зелена площа з фонтанчиками та кущами.Кіра швидко замовила таксі.По дорозі Влад із захопленням та роззявленим ротом дивився у вікно.Навколо було багато старовиних будинків з білої,червоної або коричневої цегл,з керамічними дахами.Також довкола було дуже багато кав'ярень,книгарнь.Львів просто огортав своє затишною атмосферою,немов ковдрою.Любителям кави та книг точно сподобається це місце!

— Тобі подобається? — запитала Кіра.

— Дуже!

Після того як вони приїхали до нового орендованого житла, Кіра допомогла синові розкласти речі.

Влад поставив на полицю свій улюблений футбольний м’яч.

— Тепер вже він нікого не вдарить, — сказав хлопчик.

Кіра легенько посміхнулася,видавши легенький смішок.

— Це точно.

Пізніше вони сіли за стіл.

— Мам?

— Що?

— А тато нас знайде?

Кіра на секунду замовкла.

— Ми зробимо все, щоб ти був у безпеці.

— А що з ним буде?

— Цим займуться дорослі та закон. Нам головне — бути разом і більше не жити у страху.

Влад кивнув.

Того ж дня ввечері  Кіра зв’язалася з Антоном, чоловіком Анни, та розповіла йому все, що сталося.

— Насамперед вам потрібно забезпечити безпеку, — пояснив Антон. — Ми допоможемо оформити необхідні звернення. Також можна просити суд про обмежувальний припис щодо вашого чоловіка.

— А що це означає?

— Наприклад, йому можуть заборонити наближатися до вас, контактувати з вами або перебувати у вашому житлі. Це тимчасовий захід, щоб ви були в безпеці.

Кіра полегшено зітхнула.

— А розлучення?

— Оскільки у вас є неповнолітня дитина, це питання вирішуватиметься через суд. Ми підготуємо позов і всі необхідні документи.

— А Влад?

— Ви можете просити визначити його місце проживання з вами. Також вирішуватиметься питання утримання дитини.

Кіра подивилася на сина.

— Я хочу лише одного. Щоб він більше не боявся.

— Саме заради цього ми й будемо діяти, — відповів Антон.

— Добре, що ви вже у Львові, — додав він. — Але тепер треба займатися документами,а саме:заявою до поліції,потім — справою про розірвання шлюбу.Можливо доведеться приїхати до Києва на суд.Але ми обіцяємо що намагатимемось вжити всіх заходів щоб ви були у безпеці.Влада  не будемо тягнути на кожне засідання. Для нього це і так дуже важко.