Розділ 15

– Їхати до тебе? Ти що приколюєшся?

– Ні, я цілком серйозно. Чи ти мені не довіряєш?

– Ну, щось ти не дуже схожий на людину, яка вселяє довіру.

– Ну та звичайно. Якби я тебе тоді залишив в лісі з пораненою ногою, то значно більше заслуговував би на твою довіру.

– Перестань знущатися. Та й взагалі! Нікуди я з тобою не поїду. Краще вже переночую в парку, ніж з тобою в одній квартирі.

– Звичайно, без питань, – він єхидно всміхнувся. – З психіатричної лікарні якраз вчора втік якийсь хворий маніяк. І зараз собі вільно розгулює містом. Бажаю тобі гарної ночівлі в парку, Зоряно!

– Знаєш що? – мене переповнювали злість і сміх водночас. – Думаєш, я тебе боюся? Нічого подібного. Чисто, з моральних принципів, не хотіла обтяжувати тебе своєю присутністю. Але як ти так наполягаєш, то будь ласка. Ще сам пошкодуєш, що взяв мене з собою.

– Ти ж, здається, збиралася ночувати в парку в компанії маніяка. Забула?

– У мене пам’ять, як у рибки Дорі. Я ж правила дорожнього руху теж не пам’ятаю. Забув?

Навіть не дочекавшись відповіді хлопця, граційним рухом сіла в його авто. А що він думав? Що я не зможу використати його методи спілкування проти нього ж самого? Спантеличеному Дем’яну не залишалося нічого, як сісти поруч зі мною і завести автомобіль.

Не знаю, скільки ми їхали. Увесь цей час я провела у роздумах і пам’яталася, аж коли авто хлопця зупинилося.

Будиночок у Дем’яна справді нічогенький. Два поверхи, велика веранда, кожна кімната умебльована з вишуканим стилем. Мені б таке житло...

– Ну, проходь, – Дем’ян вказав на кімнату в кінці коридору. Спальня була дуже простора і оформлена з вишуканим смаком. Ось тільки ліжко лише одне. Він же не збирається спати зі мною на одному ліжку?

– А де ми будемо спати? – з острахом запитала я.

– Ти тут, а я в своїй кімнаті.

– Ааа... зрозуміло, – я полегшено видихнула.

– А ти що подумала? – Дем’ян грайливо поглянув на мене.

– Та нічого, – знітилася я.

– Ні, ну якщо хочеш, можемо спати на одному ліжку. Я зовсім не проти, – підморгнув мені хлопець.

– Якщо ти не припинеш знущатися з мене, то вночі обов’язково зазирну до твоєї кімнати, – пустотливо подивилася на нього, а тоді зачинила двері прямо перед його носом.

Сон досить швидко зморив мене. Все-таки сьогоднішні події далися взнаки. Я заснула майже одразу, як поклала голову на подушку. Прокинулася посеред ночі і вирішила спуститися вниз попити води. Склянку знайшла досить швидко. І почала наливати собі води. В коридорі ввімкнулося світло.

– Зоряно, що ти робиш? Ти що геть з глузду з’їхала? Для чого тобі ця ваза і сік? – здивовано запитав Дем’ян.

– Про що ти говориш? Я встала попити води. Чи вже цього теж не можна?

– Зоряно, ти мене чуєш? Аууу! – він легенько вдарив мене по щоці.

Я здригнулася, не розуміючи, де я і що роблю. Здавалося, що тільки зараз прокинулася від довгого сну. Я стояла посеред коридору, тримала в руках упаковку апельсинового соку і лила його прямісінько у вазу, що стояла на підвіконні.

– О Господи! Що я роблю?

– Ось і мені цікаво, що це ти робиш?

– Я не пам’ятаю, як я тут опинилася?

– Тобто не пам’ятаєш? У тебе що сомнамбулізм? І ти... ходиш уві сні? 

– Я не знаю. Раніше такого не було. 

– Нууу, все буває вперше. Слухай, лягай спати. Сподіваюся, більше в тебе не буде цих нічних походеньок, – Дем’ян покрутив у руці вазон. – А такий гарний вазонок був. І скупався в апельсиновому соці. Чого ж ти його ще пиріжками з маком не нагодувала?

Та мені було зовсім не смішно. Сомнамбулізм - це не жарти. Не відомо, що я утну наступного разу.

Усю ніч так і не зімкнула очей. Страшенно боялася, щоб лунатизм не повторився знову. Тому вранці почувалася просто жахливо. Але як-не-як треба було йти до школи. І так вже багато навчання пропустила.

Коли спустилася вниз, Дем’яна вже не було. І куди це він помчався о 07:00? На кухні знайшла записку: «Вийшов по справах. Ввечері повернуся».

По справах він вийшов, а до школи він не збирався піти? У нього ж ЗНО на носі. Та в принципі це його проблеми. І мене вони не стосуються.

Уроки пройшли досить вдало. За виключенням того, що Сніжана до мене навіть слова не промовила, і я увесь день просиділа сама на останній парті. Анджела в школі не було. І мене це почало неабияк непокоїти. Все-таки я дуже образила його і повинна вибачитися.

Десь о четвертій я вийшла зі школи. Повертатися в будинок тітки Поліни не було ніякого бажання. Сумніваюся, що, після того, що сталося, Сніжана взагалі мене на поріг пустить. Тож вирішила переночувати в Дем’яна. Ну не прожене ж він мене, якщо я перебуду в нього ще одну ніч? 
Аж раптом я побачила, як за рогом одного з будинків розмовляють Ірина Богданівна і Ольга Іванівна. Вирішила причаїтися поблизу, щоб послухати їхню розмову.

– Як ти могла загубити журнал? Ти ж знаєш, настільки він важливий у цій справі, – емоційно говорила заучка.

– Вибачте, але я справді не знаю, де він. Можливо, той запис... 

– Тихо, нас можуть почути. Краще поговоримо вдома, – пошепки сказала Ірина Богданівна. Після цього обидві вчительки залишили вулицю.

А я і досі продовжувала стояти на одному місці, роздумуючи над їхніми словами. Журнал! Наш шкільний журнал! Для чого він їм? Невже він може бути якимось речовим доказом, що нарешті допоможе мені розібратися в усіх цих питаннях? Все це так дивно.

Мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Ну знову якийсь незнайомий номер, від якого точно не варто очікувати нічого хорошого. Стримуючи хвилювання, приклала телефон до вуха.

– Доброго дня! Вас турбують з центральної лікарні. Ви Зоряна Бейліс?

– Так, це я, – невпевнено відповіла, готуючись до найгіршого.

– Ваша тітка Поліна прийшла до тями і хоче терміново вас побачити. Чи могли б ви зараз приїхати?

– Так, звичайно, я скоро буду, – швидко відповіла і поклала слухавку.

Не гаючи часу, викликала таксі і поїхала до лікарні. Усю дорогу думала про розмову з тіткою. Що я їй скажу? Як все поясню? А якщо вона заявить на мене в поліцію, начебто я хотіла її вбити? Так багато питань, на які годі знайти відповідь.