Розділ 14

Важко сказати, скільки часу минуло, відтоді, як я викликала швидку. Секунди стали для мене хвилинами, а хвилини годинами. Увесь цей час я просто сиділа на підлозі, не в силі піднятися чи щось зробити. Сльози градом лилися з моїх очей, а тривожні думки приглушували тверезе мислення. Як відреагує Сніжана на те, що я мимоволі стала причетною до падіння її мами? Чи виживе тітка Поліна? Коли приїде швидка допомога? Ці питання не давали мені спокою.

Аж раптом хтось подзвонив у двері. Я одразу ж зірвалася з місця і побігла в коридор. Механічно відімкнула замок, навіть не поглянувши, хто там.

– Привіт. Можна увійти? – побачила на порозі збентежену Аліну. Тільки її ще тут не вистачало. Не можна, щоб вона побачила те, що сталося.

– Вибач. Я зараз дуже зайнята, – промовила через силу, збираючись зачинити за нею двері.

– Зоряно, це дуже важливо. Нам потрібно терміново поговорити, – вперто наполягала вона.

– Я ж сказала, що зайнята. Не зараз, – гучно грюкнула дверима.

Як же мене всі дістали! Ну чому кожному щось від мене потрібно? Може, мені самій зараз потрібна допомога? Ніхто про це не подумав?

За кілька хвилин приїхала швидка і відвезла мене з тіткою до лікарні. Лікар запевнив мене, що з нею все буде добре і загрози життю немає, та поки нічого конкретного сказати не міг. Залишилося дочекатися результатів обстеження.

Вийшовши з кабінету, я вирішила подзвонити до Сніжани. Все-таки вона має право знати про те, що сталося з її мамою. Без подробиць розповіла їй про сьогоднішні події. Та, схоже, все одно трохи перестаралася, бо Сніжана кинула слухавку, навіть не дослухавши мене. І скоріше за все помчалася в лікарню.

Я вже збиралася вийти на вулицю, як раптом на мій телефон прийшла есемеска. Мимоволі опустила погляд вниз і побачила повідомлення від того, хто зруйнував моє життя:

«Тепер виконуй умови. І не забувай: я завжди стежу за тобою».

Ще краще. Тепер доведеться грати за правилами цього придурка. Та, судячи з ситуації, що склалася, буде не так вже й важко зіпсувати зі всіма відносини.

Щоб хоч якось відволіктися від сумних думок, я вирішила навідатися до Оксани. Все-таки, якби я так не спішилася їхати до неї, то можливо з тіткою нічого б і не сталося. Тож, думаю, буде нерозумно, залишити лікарню, не провідавши Оксану.

Коли я зайшла до палати, дівчина вже була при свідомості. Вигляд у неї був досить не поганий. Тільки блідий колір шкіри ще нагадував про те, що вона нещодавно пережила.

– Оксано, як ти? – співчутливо запитала я.

– Все добре. Але я не розумію, де я?

– Ти в лікарні. Не хвилюйся. Все добре. Ти пам’ятаєш, що з тобою сталося?

– Так, я пригадую, що ми з Юлею розділилися, щоб швидше знайти стрічки. Я відійшла трохи далі. Раптом якийсь чоловік схопив мене ззаду і почав душити. А далі... Все, наче в тумані.

– Він щось сказав тобі? Спробуй пригадати.

– Здається, сказав, що це помста за його доньку.

– Доньку? – здивувалася я. – Нічого не розумію. Ти когось так сильно образила, що за це потрібно аж мститися?

– Та ні, я не пам’ятаю нічого такого. Звичайно, в мене, як і у всіх підлітків, були певні непорозуміння з подругами. Але це було не більше, ніж звичайна суперечка. Всього-на-всього.

– Тоді що він хотів від тебе? Може, ти ще щось пригадаєш? Зрозумій, це може бути якось пов’язано зі смертю моїх батьків! – я й не помітила як перейшла на крик.

– Зоряно, я ж сказала, що більше нічого не пам’ятаю. Вибач, але я трохи погано себе почуваю.

– Пробач. Пробач, що так накинулася на тебе, – швидко сказала я і вийшла з палати, щоб не наговорити ще чогось зайвого. Сьогодні я щось взагалі не могла встежити за своїм язиком.

Щойно я вийшла в коридор, як на мене налетіла розлючена Сніжана, ледь не збивши з ніг.

– Зоряно, поясни мені, будь ласка, що сталося? І чому моя мама зараз в лікарні?

– Ми посварилися, і я ненароком штовхнула її. Вона перечипилися об сходинку і впала зі сходів. Я справді не хотіла цього. Вибач.

– Не хотіла? Та через тебе моя мама зараз в лікарні зі струсом мозку. Нічого не скажеш! У мене просто чудова подруга.

– Ну то знайди собі кращу, як тобі така не підходить, – випалила я.

– І знайду. Бачити тебе більше не хочу. Скільки моя мама зробила для тебе! А ти як була невдячною, такою і залишилась.

– То це я невдячна? А ти згадай, скільки разів твоя мама намагалася мені дошкулити? Щогодини контролювала мене? Робила зауваження на пустому місці? І це все я пропускала повз вуха.

– Може, моя мама й не ідеальна. Але якби не вона, ти б зараз взагалі жила в дитбудинку. Вона оформила над тобою піклування. І дозволила жити в нашому будинку. Чи, може, цього для тебе замало?

– То якщо вона надала мені житло, я маю її за все пробачити? Забути ці всі образи і докори?

– Я не очікувала такого від тебе.

– А чого ти очікувала? Що я маю завжди мовчати, зціпивши зуби?

– Дивитися на тебе не можу. Забирайся звідси! – гаркнула вона.

Зі сльозами на очах я вибігла з лікарні. Було так боляче, так важко, що хотілося кричати на всю вулицю. Мені навіть не довелося грати перед нею комедію, прикидаючись, що ми посварилися. Все вийшло само по собі. І від цього мені ставало ще гірше.

– Зоряно, щось сталося? – почула за спиною знайомий голос.

Обернувшись, побачила перед собою Анджела. Як же добре, що він зараз тут. Хоча б одна людина, яка не стане мені дорікати, а просто підтримає. Міцно обняла його і спромоглася відпустити аж через декілька хвилин.

– Все добре? – здивовано запитав хлопець.

– Ні, Анджеле. Ні! Все погано. Все просто жахливо.

– Що сталося? – він пильно подивився на мене.

– Я посварилася зі Сніжаною, з Аліною. Зі всіма дорогими мені людьми. Через мене тітка Поліна потрапила в лікарню. І не відомо, чи виживе. Я все втратила, Анджеле. Розумієш? Все!

– Не кажи так. Ніколи не пізно все змінити.

– Що змінити, Анджеле? Ти хоч сам розумієш, що говориш? Тітка Поліна в лікарні. Сніжана мене ненавидить. Який сенс жити далі?