Розділ 10

Я мовчки поклала слухавку, не в силі поворухнутися чи щось сказати. Ця людина знає, де Олівія? Сумніваюся. Можливо, це чергова пастка для мене. А, може, і ні. Так чи інакше вже надто пізно. Я поклала слухавку. Думаю, той, хто мені погрожував, подзвонить ще раз. Бо як казав слідчий: «Такі люди завжди доводять розпочату справу до кінця».

– Зоряно, щось сталося? Хто це був? – стривожено запитала Сніжана.

– Та ні, все добре, – незрозуміло чому збрехала я. Напевно, я вже розучилася  довіряти навіть найближчим людям.

– Якщо так, то ходімо. Тобі ще треба сукню обрати.

– Яку сукню?

– Тобто яку? Ти ж сьогодні ідеш на побачення. Забула?

– Яке там побачення. Звичайна прогулянка з другом.

– Ну-ну! По твоєму виразу обличчя не скажеш.

Ми вийшли з будинку і вирішили трохи прогулятися, адже повертатися додому було ще зарано. Тітка ж думає, що ми в школі.

– Привіт, дівчатка, – Віолетта радісно помахала нам рукою. – А ви чому не в школі?

– Були деякі невідкладні справи, – буркнула я, не бажаючи з нею розмовляти.

– І що, вам сподобався мій маленький розіграш? – глузливо посміхнулася вона.

– Ти про що? – здивувалися ми.

– Не про що інше, як про фото. Ви там з Анджелом такі миленькі.

– То це ти його виклала? – не тямилася я від люті.

– Ну не тільки я до цього причетна, – вона поглянула в бік Сніжани. – А може мені ще викласти невеличкий відеозапис в інстаграмі?

– Припини! Ти ж обіцяла, – крикнула Сніжана.

Та Віолетта вже її не чула. Перебігла на другий бік дороги, на ходу щось набираючи на телефоні. Сніжана побігла за нею.

– Сніжано! Стій! Машина! – крикнула я, та було вже пізно. Автомобіль не встиг загальмувати, і Сніжана впала на землю.

– Сніжано! Сніжано! – я підбігла до неї. – Ти мене чуєш? Хто-небудь, викличте швидку, – кричала я, не тямлячи себе від жаху.

Через півгодини ми зі Сніжаною були в лікарні. Я одразу ж подзвонила до тітки і повідомила про те, що сталося. Я дуже хвилювалася за Сніжану, але ще більше хотіла дізнатися, що від неї хотіла Віолетта.

– Скажіть, що з моєю подругою? – звернулася я до лікаря, який щойно вийшов з палати.

– Не хвилюйтеся! Все добре. Лише невеликий вивих руки.

– О ні! У неї ж тільки вчора був сильний забій руки.

– Справді? А я й не помітив нічого такого. Зазвичай рука після забою спухає...

– Можна мені до неї? – спитала я, не дослухавши його до кінця.

– Так, звичайно.

Я увійшла до палати. Сніжана сиділа на ліжку і щось уважно дивилася в своєму телефоні. До речі, звідки він у неї?

– Ну як ти? – співчутливо запитала я.

– Нормально! Не переживай.

– Ти так усіх налякала. Ну як так можна? Кидатися під машину.

– Вибач, але я не могла інакше.

– Тобто? Що могло бути таким важливим, щоб заради цього ризикувати власним життям?

– Зоряно, вибач. Я збрехала тобі. Я сама віддала Віолетті свій телефон, щоб вона виклала це фото. І насправді не було в мене ніякого забою руки. Я це все придумала, щоб не образити тебе.

– Чому? Чому ти це зробила? – ледь не кричала від образи я.

– Віолетта вже тривалий час мене шантажує, і я мушу робити все, що вона попросить. У мене немає іншого виходу. Цього разу її забаганкою було подратувати тебе цим фото. І я була змушена покірно їй скоритися. Мені справді дуже шкода. Але я не могла вчинити інакше.

– Як ти могла! Ти ж моя подруга. А я ще довірила тобі всі свої таємниці.

– Вибач. Це справді дуже важливо. Можливо, ти колись мене зрозумієш.

– Сумніваюсь, – мовила я і попрямувала на вихід. – Виздоровлюй!

Я вийшла надвір. Було так боляче, що я не стрималася і почала плакати. Просто посеред вулиці. Мені вже було все одно, що про мене подумають інші. Хотілося дати волю емоціям, які я досі тримала в собі. І я так і зробила.

Трохи заспокоївшись, я вирішила подзвонити до Ніколи. Хоча вона і покинула мене в таку важку хвилину, але зараз я потребувала підтримки хоча б від когось.

– Алло, – почула я голос Ніки.

– Привіт. Не зайнята?

– Якщо чесно, мені не дуже зручно розмовляти. Це щось термінове?

– Та ні, – відповіла я, ковтаючи сльози.

– Добре, я тоді передзвоню пізніше.

– Та вже не потрібно, – сказала я і вибила дзвінок. Ну як завжди нікому я не потрібна. Нікому!

Через 20 хвилин я вже була вдома. Швидко пообідала гречаним супом і взялася наносити макіяж для сьогоднішньої зустрічі.

Я намалювала губи яскраво-рожевою помадою, підвела очі чорним олівцем і нанесла блакитні тіні. Тепер найважливіший крок – обрати сукню. Мій погляд зупинився на улюбленій синій сукні з блискітками, адже вона ідеально підходила до мого макіяжу. Коли я востаннє її вдягала? У той день, що зруйнував усе моє життя. З того часу я зненавиділа цю сукню і більше ніколи її не вдягала. Вона приносить одні нещастя. Хоча... чи може якась сукня бути призвідником нещасть? Ні, не думаю. Я не вірю в забобони. І сьогодні я вдягну її. Якщо вже доля така несправедлива до мене, то жодна сукня не зможе її змінити.

Вже за годину я була в ресторані. Анджел сидів за одним із столиків, але щойно побачив мене, одразу ж підвівся.

– Ти неймовірна. Я ще не бачив прекраснішої дівчини, – сказав хлопець, коли я підійшла до його столику.

– Дякую, – промовила я і опустила очі. А по шкірі пройшовся мороз від його слів.

– Що будеш замовляти? – він відсунув стілець і простягнув мені меню.

– Обери на свій смак. Я тобі довіряю, – відповіла я, відсунувши йому меню.

– Думаю, такій красивій полуничці буде до смаку полуничне морозиво.

– Я не полуничка.

– А я й не казав, що ти полуничка. Я говорив про ягідку, що росте в лісі.

– Не ображай мене. Краще вже я буду полуничкою, а не якась там твоя лісова ягідка, – я мимоволі посміхнулася і надула щічки, вдавши, що образилась.

– Добре-добре, полуничко моя. Просто ти така мила, коли злишся.

– Краще мене не злити, бо я можу й не бути такою милою, – я взяла ложку морозива, яке нам щойно подали і вдарила його по носі.