Хоча я й була ображена на Сніжану, але зараз просто не могла приховати свого занепокоєння. Все-таки вона дуже допомогла мені після смерті мами. І я просто не можу не бути їй вдячною. Перша думка була кинутися її шукати, але тітка зупинила мене.
– Вже пізно. Куди ти підеш? Сніжана не маленька. Повернеться.
Я пішла до своєї кімнати і спробувала зробити домашнє з фізики, але цифри просто розпливалися перед очима. Я не могла не думати про Сніжану. А якщо з нею щось трапилось? В мене почала боліти голова, тому я спустилася вниз попити води.
– Зоряно, відчини, – почула я стукіт у вікно.
Спочатку трохи злякалася, але голос був схожий на Сніжанин, тому я підійшла до вікна.
– Де ти була увесь цей час? Ти хоч знаєш, як ми хвилювалися?
– Не кричи, – вона приклала пальчик до моїх губ. – В мене були причини так пізно повернутися.
– І які ж це причини?
– Слухай, усе по-порядку. Після того, як я вийшла зі школи я вирішила трохи прогулятися парком. Там я побачила Аліну. Виявляється, вона зовсім не хвора, як казали вчителі. Я вирішила за нею простежити. Аліна зайшла у кафе і просиділа там десь дві години. Потім в кафе зайшла Ірина Богданівна і присіла біля неї.
– Ірина Богданівна? – здивовано перепитала я.
– Так, саме вона. Вони досить довго про щось емоційно розмовляли. Було видно, що обоє дуже напружені. Я не розчула їхньої розмови, почула лише останню фразу «зустрінемося о 19:00». Після чого вони вийшли з кафе і розійшлися в різні сторони. Я пішла за Аліною. Вона зайшла до свого будинку, а я присіла на лавці, чекаючи на неї. Знаю, треба було подзвонити і сказати тобі, де я, але ніяк не могла знайти свій телефон. А повернутися додому я вже і так не встигла би. Близько 18:00 Аліна вийшла з будинку і попрямувала до школи. Я пішла за нею. О 19:00 до неї приєдналася Ірина Богданівна. І ти не повіриш, куди вони пішли.
– І куди ж?
– У той кабінет, де були розвішані фотографії Марії Семенівни, Андрія та директора.
Я жахнулася. Отже, виходить Аліна з Іриною Богданівною можуть бути вбивцями.
– Думаєш, Аліна...
– Я не впевнена. Але нам треба запитати її.
– Ти хочеш піти до неї додому?
– Виходу немає. Інакше ми ніколи не дізнаємося правди.
– Може, й так. Але мені якось страшно. Я забрала результат з лабораторії. Виявляється, на заколці була кров Аліни.
– Тим більше нам треба піти до неї і будь-якими способами змусити її зізнатися.
– Так, можливо, – я нервово покрутила стакан, що досі тримала в руці. Аж раптом згадала про фото. – Зачекай! Це ти виклала фотографію?
– Яку фотографію?
– Фотографію в інстаграмі... Ну там, де ми з Анджелом...
– Зоряно, ти знущаєшся! Я тобі вже казала, що десь загубила свій телефон. Можливо, він випав, коли я впала. Як ти могла таке про мене подумати?
– Та я нічого не подумала. Просто фото було викладене з твого аккаунту.
– А у вас з Анджелом щось було?
– Сніжано, перестань!
– Подруго, ну скажи. Мені ж цікаво.
– Перестань кажу тобі.
– Ех, нічого в тебе не довідаєшся, – зітхнула вона.
Ми ще трохи посміялися і пішли спати.
Сонячне проміння било просто в обличчя і змусило мене закрити штори. На годиннику вже 07:30. Треба швидко збиратися, щоб тітка нічого не запідозрила. Я не надто клопоталася із вибором одягу, тож вдягнула звичайний зелений костюм. Макіяжу вирішила не наносити. Все одно я йду в помешкання до можливої вбивці, якій все одно, як я виглядаю.
Через декілька хвилин я вийшла зі своєї кімнати. Сніжана стояла біля моїх дверей.
– Зоряно, вже 10 хвилин на тебе чекаю. Чому так довго? – трохи роздратовано сказала вона.
– Вибач, проспала, – знітилася я.
Ми спустилися вниз і випили по чашці кави. Після чого попрощалися з тіткою Поліною і вийшли надвір.
Усю дорогу йшли мовчки. Було так страшно, наче ми йдемо на вірну погибель. Невідомо, що в голові у цієї Аліни. Може, вона якась психопатка, якщо вбила свого хлопця. Нарешті ми біля її квартири. Я нервово перебираю ногами, не в силі натиснути на кнопку дзвінка.
На всякий випадок я прихопила з собою кухонного ножа. Знаю, це смішно. Наче у якомусь фільмі. Але все-таки ми не на дискотеку зібралися. Тому варто застерегтися.
– Так і будеш стояти? – якось глузливо сказала Сніжана, але видно було, що вона теж хвилюється. Після невеличкої паузи ми одночасно натиснули на кнопку.
– Дівчатка, привіт, – Аліна відчинила двері і привітно подивилася на нас. – Чому ви тут?
– Та так, прийшли навідати тебе. Можна зайти?
– Звичайно, заходьте. Зараз зроблю вам чаю. Не очікувала, що в мене сьогодні будуть гості.
– А ти хворієш? – Сніжана присіла на стілець.
– Так, у мене простуда, – Аліна для переконливості покашляла. – Тільки сьогодні температура трохи знизилася.
– Не нудьгуєш тут сама? Чим вчора займалася?
– Сиділа у чотирьох стінах, дивилася телевізор... Нічого цікавого.
– Справді? А я тебе вчора в кафе бачила.
– Що? Я була вдома.
– Досить брехати, Аліно. Ми знаємо, що це ти вбила Андрія.
– Це неправда! – вигукнула вона.
Аліна штовхнула мене і кинулася до відчиненого вікна. Сніжана миттю зреагувала і встигла схопити її за руку.
– Відпусти! Я не хочу жити! Не хочу! – Аліна намагалася вирватися, кричала і била нас руками.
– Заспокойся! Чуєш? Смерть – це не вихід. Кожен має відповісти за свої вчинки.
– Я не хочу! Я не хочу все життя провести за ґратами.
– Якщо ти нормально не поясниш, що сталося з Андрієм, то точно проведеш там все життя.
Аліна продовжувала плакати, а ми не знали як її заспокоїти. Близько години вона знаходилася в такому стані, поки нарешті прийшла до себе.
– Може, тепер розкажеш, що сталося? – я сіла біля неї.
– Добре, і так вже немає сенсу щось приховувати. У той день я збиралася розказати Андрієві, що в мене є інший хлопець, і я його вже не кохаю. Звичайно, я не знала, як Андрій це сприйме. Але точно не могла очікувати такої реакції, – її голос почав тремтіти.