Якщо вам колись здавалося, що увесь світ відвернувся від вас, тоді ви точно зможете мене зрозуміти. Адже саме так я себе зараз почувала. Сльози, наче дощ, капали на землю, а я навіть не встигала їх витирати. Я залишилась сама-самісінька у цьому жорстокому світі. Моя мама... Я втратила її назавжди. Я вже ніколи не почую її голосу, сміху, не торкнуся її руки. Біль пронизувала кожну частинку мого тіла, не даючи дихати.
Я вийшла на міст. Мені не хотілося жити, не хотілося бачити цих потворних людей, серед яких є і вбивця моїх батьків. Я хотіла єдине – померти і хоч на небі побачити свою маму. Підійшовши до краю моста, я на хвилину заплющила очі, щоб востаннє відчути запах життя, насолодитися нічним спокоєм.
– Не роби цього, – хтось легенько торкнувся моєї руки, а я продовжувала стояти з заплющеними очима.
– Не роби цього, – знову почула цей ніжний голос. – Ти не знаєш, що буде далі. Якщо так легко здасишся, то вже ніколи не дізнаєшся, що приготувало для тебе життя. Повір – усе можна виправити, якщо ти жива.
Я почула тихі кроки, а коли нарешті озирнулася, то вже нікого не було. Тільки вітер торкався мого волосся, підіймав його все вище і заплутував у якусь безладну павутину.
За хвилину я відчула якусь полегкість. Цей голос змусив мене не вчинити задуманого. Натомість у серці поселилося інше, не менш сильне почуття – помста. Усе чого я бажала – знайти людину, що зруйнувала моє життя і зробити з її життям те саме.
– Де ти була усю ніч? – крикнула тітка, щойно я увійшла до будинку. – Ти думаєш, я буду терпіти твої витівки? Марш в кімнату, і не виходити звідти, поки я не дозволю. Ви зі Сніжаною під домашнім арештом.
Я не стала їй перечити, а просто пішла до своєї кімнати.
– Зоряно, що з мамою? – перестріла мене на сходах Сніжана.
Я відвела погляд, не в силі відповісти, а тоді просто поклала голову їй на плече і залилася сльозами.
– Не плач! Повір, твоя мама зараз щаслива. Їй набагато легше, ніж нам.
Минуло 2 тижні. Тітка Поліна оформила наді мною піклування, бо, окрім неї, в мене більше не було родичів. Досі не розумію, чому вона це зробила. Адже спочатку була проти мого переїзду. Я майже не виходила з дому. Біль потрохи вщухав, але спогади все одно залишилися. Я більше не могла плакати, не могла страждати. Серце заполонило єдине бажання – помститися. І саме це додавало мені снаги жити.
Сьогодні понеділок, і я нарешті повертаюся до школи, яка напевно і стала призвідником моїх нещасть. Я вдягнула чорну сукню і нанесла багато макіяжу, аби хоч якось приховати синці під очима.
Першим уроком була історія, яку викладає наша нова класна керівничка – Тетяна Андріївна. Сьогодні вона трохи затрималась, і я вже почала хвилюватися, чи не трапилось із нею чогось поганого.
– Доброго дня! – сказала вчителька, увійшовши до класу разом із незнайомим мені юнаком. – У вашому класі новий учень – Анджел. Він переїхав з США і буде навчатися в нашій школі.
– Дивне ім’я, правда? – прошепотіла мені на вухо Сніжана.
– Він же приїхав з Америки. Там імена дуже різні, – байдуже мовила я, а сама не могла відірвати від нього очей. Правду кажучи, ніколи не бачила настільки красивих хлопців. Русяве волосся, бліда шкіра, блакитні очі – все це так гарно поєднувалось.
Він помітив мій пильний погляд, а я одразу ж опустила очі і помітно почервоніла. Хіба я маю право думати про кохання, якщо потрібно спершу знайти вбивцю моїх батьків.
Уроки промайнули непомітно, так як сьогодні було багато контрольних. Аліна вже 2 тижні відсутня в школі, тому нам так і не вдалося запитати її про заколку.
Після закінчення уроків Сніжана пішла додому, бо мала заняття в репетитора з англійської. Хоча я й була втомлена, але не хотіла втрачати можливості простежити за Іриною Богданівною. Я була впевнена, що якщо вона і не вбивця, то точно має якесь відношення до тих подій, що сталися в школі. Я декілька хвилин почекала вчительку на шкільному подвір’ї. Нарешті вона вийшла і попрямувала до кафе, що знаходилося біля школи. Я сіла за найближчий столик, щоб спостерігати за нею.
– Привіт! Можна присісти? – я побачила перед собою нового учня – Анджела.
– Так, звичайно, – мовила я, усміхнувшись.
– Мені здається, ми навчаємось в одному класі. Тож варто познайомитись. Як тебе звати?
– Зоряна.
– Дуже гарне ім’я. Ну як мене звати ти вже знаєш. Я замовлю нам щось. Гаразд?
Я лише кивнула, не зводячи очей з Ірини Богданівни. Але нічого підозрілого не помітила. Вона просто сиділа за своїм столиком, попиваючи каву та щось набираючи на телефоні.
– Я взяв нам два апельсинові соки, – мовив хлопець, повернувшись.
– Дякую! Це мій улюблений сік. Як ти вгадав?
– Просто я його теж люблю, – усміхнувся він.
Я згадала, як часто з батьками заходила в це кафе. Тато завжди брав мені апельсиновий сік, і ми могли годинами сидіти, розмовляючи про все на світі.
– Чому ти така сумна? У тебе щось сталося? – перервав мої роздуми Анджел.
– Та ні, все добре, – збрехала я, бо не хотіла відкривати свою душу людині, яку ледве знаю. До того ж, життя показало мені, що навіть найближчі люди можуть зрадити.
Я помітила, що Ірина Богданівна встала з-за свого столику і попрямувала на вихід.
– Вибач, але вже маю йти, – сказала я, глянувши на хлопця. Ми на секунду зустрілися очима, та я одразу ж відвела погляд.
– Приємно було познайомитися, Зоряно, – Анджел відсунув стілець, щоб я змогла пройти, а тоді просто помахав мені рукою. Я зробила те саме.
Майже до вечора я спостерігала за Іриною Богданівною. Але нічого з її поведінки не викликало у мене підозр. Навіть не знаю, як вивести її на чисту воду.
Я повернулася додому близько 22:00 і почула крики, що доносилися із вітальні. Я трохи повагалася, але цікавість взяла гору, і я вирішила перевірити, що ж там відбувається.
– Думаєш я буду терпіти її у своєму домі? Для чого ти оформила піклування? І це після того, як її сім‘я повелася з нами! – кричав Антон Богданович.