Розділ 6

У мене не було іншого виходу, як розказати Сніжані про все, що зі мною сталося.

– Слухай, я допоможу тобі, – сказала вона, вислухавши мою розповідь. – Давай проведемо власне розслідування.

– Я не знаю, чи готова  Це надто ризиковано. Та й у мене зовсім немає досвіду.

– Це не більш ризиковано, ніж те, що ти пережила досі. Чи ти хочеш, щоб вбивці твоїх рідних були на волі і насолоджувалися життям? 

– Ні, злочинці повинні бути покарані.

– І я про те ж кажу. Отже, з чого почалася ця вся історія?

– Напевно з вбивства Марії Семенівни. Потім з’явилися ці дивні записки, тоді пожежа, вбивство Андрія, ну і самогубство директора.

– Думаєш, ці всі події якось пов’язані між собою?

– Я більш ніж в цьому впевнена. За цим стоїть одна людина.

– Гаразд, майже всі події мають певне відношення до тебе. Хіба, крім вбивства Андрія.

– Може, вбивця слідкував за мною і знав, що я йду до школи?

– Все можливо.

– Але чому він тоді не вбив мене одразу ж в актовому залі?

– Ну, він спробував тебе вбити. На тебе ж ледь не впала люстра.

– Ти думаєш, це спроба вбивства? Я була впевнена, що це збіг обставин.

– Сумніваюся, що це збіг обставин. Так чи інакше, але нам треба перевірити актовий зал. Можливо, там залишились якісь докази, що допоможуть нам докопатися до правди.

Ще раз обміркувавши ситуацію, ми вирішили пізно ввечері пробратися в школу і ще раз перевірити актовий зал. Близько 23:00 ми непомітно вийшли з будинку і попрямували до школи. Чесно кажучи, було трохи моторошно йти в такий пізній час по вулиці. Людей майже не було. Хіба деякі компанії підлітків пили алкоголь та голосно сміялися, порушуючи спокій тиші. І від цього ставало ще більш лячно.

– Привіт, Зорянко! – почула я за спиною чийсь голос і ледь не зомліла зі страху, але побачивши, що це Артур, трохи заспокоїлась.

– Що ти тут робиш так пізно? – все ще злякано запитала я.

– Повертаюся додому після тренування, – мовив він, усміхнувшись. – А ти що тут робиш?

– Вирішила прогулятися з подругою, – сказала я перше, що спало на думку.

– Що ж, гарної прогулянки, дівчатка, – Артур помахав нам рукою і пішов.

– Зоряно, звідки ти його знаєш? – мовила по хвилі Сніжана.

– Ну ми наче зустрічаємось, – знітилася я.

– Ти з ним зустрічаєшся? Ти хоч знаєш, хто він?

– Звичайно, знаю. Ми вчимося в одній школі.

– Дай я вгадаю, як ви почали зустрічатися! На тебе напали, а він тебе врятував. Так все було?

– Так, а звідки ти знаєш? – здивувалася я.

– Бо він з усіма так робить. Це його спосіб привернути до себе увагу. Йому треба одного – переспати з дівчиною. А далі вона йому вже не потрібна.

– Справді? То він і з тобою таке зробив? – жахнулася я.

– На щастя, я вчасно схаменулася, коли застукала його з іншою.

– Дякую, що сказала, Сніжано. Я твоя боржниця. Тепер знатиму, що ніколи не можна довіряти хлопцям.

Через декілька хвилин ми дійшли до школи. Було вже дуже темно, тому я ледве знайшла на землі якийсь камінь і розбила ним вікно.

Ми залізли всередину. Я трохи поранилася об уламок скла, але не дуже на це зважала. Хоч, як ми не старалися тихо ступати, здавалося, що наші кроки було чути повсюди. Нарешті ми дісталися актового залу. Відчинивши двері, ми побачили Аліну, що сиділа на кріслі і тихо плакала.

– Аліно, що ти тут робиш? – здивувалася я.

Вона здригнулася і злякано поглянула на нас.

– Чого вам треба? Прийшли подивитися, як я страждаю? Краще одразу здайте мене в поліцію.

– Ти про що, Аліно? – ми зі Сніжаною здивовано перезирнулися.

– Це я винна у смерті Андрія.

– Що? Про що ти говориш? Аліно, ти збожеволіла.

– Це правда, – плакала вона.

– Як це сталося?

– Позавчора, десь на початку уроку Андрію прийшла есемеска. Нічого не сказавши мені, він вийшов з класу. Андрія досить довго не було, тому я вирішила піти пошукати його, де і зустріла тебе, – вона глянула на мене. – Потім я почула крик, що доносився із актового залу і одразу ж побігла туди. Зазирнувши всередину, я побачила Андрія, що лежав на землі. Він був непритомний. Підійшовши до нього, я почула кроки позаду себе. Я озирнулася і побачила чоловіка в масці. Він наставив на мене пістолет і звелів тікати. Я так злякалася, що зробила так як він сказав. Кинулася тікати. Але ж я могла його врятувати. Могла покликати на допомогу. Якби я хоч щось зробила, він був би живий. Я навіть нічого не розповіла поліції, бо так злякалася.

– Аліно, ти ні в чому не винна. Кожен злякався би на твоєму місці, – заспокоювали її ми.

– Я винна. Я повелася, як остання боягузка.

– А що ти тоді скажеш про мене? –  усміхнулася я. – Я прийшла в актовий зал після тебе, бо теж почула крик. Андрій вже був мертвий. І я також почула кроки позаду себе. Але так злякалася, що була не в силі навіть озирнутися. Не те, що комусь допомогти. Ось я справжня боягузка. 

Аліна витерла сльози і сумно подивилася на нас.

– Що мені тепер робити? – спитала вона по хвилі.

– Спершу тобі потрібно піти додому і заспокоїтися, а завтра все розкажеш поліції. Будемо сподіватися, що вони знайдуть злочинця, – Сніжана поклала руку їй на плече.

– Добре, дякую вам, – сказала Аліна вже трохи веселіше і вийшла з актового залу.

А ми зі Сніжаною взялися обшукувати приміщення. Але нічого підозрілого не було. Слідчі вже все обшукали. Мене хвилювало одне питання – Що Аліна робила в актовому залі так пізно? Ми так перейнялися її історією, що забули про це запитати.

– Зоряно, я щось знайшла під кріслом, – перервала мої роздуми Сніжана.

Вона показала мені рожеву заколку, на якій застигла кров.

– Здається, це заколка Аліни. Вона була на ній у той день.

– Дуже дивно. Вона нічого про це не казала. Треба завтра спитати її.

– Тут хтось є? – ми почули голос охоронця.

– Треба йти, – прошепотіла я Сніжані. І ми навшпиньки вийшли з приміщення. На щастя, охоронець кудись пішов. Ми пройшли декілька метрів і побачили Ірину Богданівну. Вона нас не помітила, тому ми вирішили з’ясувати, що вона робить у такий пізній час. Ірина Богданівна зайшла у якийсь коридор, де ми раніше не бували. Принаймні я його не пам’ятаю. Вона відчинила двері одного з кабінетів і зайшла всередину. Через декілька хвилин вийшла.