Розділ 4

Артур провів мене до лікарні. Було вже близько 21:00, коли я повернулася в палату. Мама не прийшла до тями. Але найгірше те, що тато так і не повернувся. Я до останньої хвилини вірила, що він живий, думала, що зайду в палату і побачу його. Але палата була порожня. Сумнівів не було – тато загинув. Він би ніколи не покинув мене, якби був живий.

Сьогоднішній день настільки втомив мене, що я просто впала на ліжко і одразу ж заснула.

Прокинулася близько 09:00 і одразу ж згадала, що слідчий просив мене подзвонити, якщо згадаю щось про пожежу. Справді, вчорашнє повідомлення було, на мою думку, дуже суттєвим доказом. Саме тому я подзвонила йому і домовилася зустрітися завтра.

– Як ви себе почуваєте? – лікар увійшов до моєї палати.

– Значно краще, дякую, – відповіла я.

– Ваші аналізи крові готові. І, чесно кажучи, вони мене вкрай здивували. Ви пили снодійне перед сном? – лікар пильно подивився на мене.

– Ні, не пригадую такого.

– У вашій крові знайдено залишки снодійного. У вашої матері та ж сама ситуація. Це пояснює, чому ви не прокинулися під час пожежі.

– Не може такого бути. Ні я, ні мама ніколи не пили снодійних препаратів. У нас все в порядку зі сном.

– Снодійне могло бути в чому завгодно. У їжі, напоях. У вас же була вечірка перед пожежею?

– Так, була.

– Хтось із ваших однокласників міг підсипати снодійне до страв. Та ж сама людина могла і підпалити будинок. Це лише мої припущення, але варто перевірити цю версію.

Лікар дав мені ще деякі рекомендації стосовно покращення мого самопочуття, а тоді вийшов з палати.

А я сиділа і роздумувала над його словами. Хто міг підсипати снодійне до їжі? Напевно, той, хто і написав мені це жахливе повідомлення. Але хто це? Віолетта? – сумніваюсь. Вона не настільки розумна, щоб спланувати вбивство. Дем‘ян? – не думаю. Він звичайний хуліган, але не вбивця. Аліна чи Андрій? – все може бути. Чому ж вони тоді пробралися до моєї кімнати? Треба перевірити цю версію.

Мої роздуми перервав стукіт у двері.

Жінка середнього віку зайшла до палати і сіла на стілець, нічого не сказавши мені.

– Доброго дня! – привіталась я. – Вибачте, але хто Ви?

– Твоя тітка, – сказала вона, навіть не глянувши на мене.

– Ви зведена сестра моєї мами? – здивувалась я, бо ніколи раніше її не бачила.

Мої бабуся та дідусь розвелися, коли моя мама була ще маленька. Її тато одружився вдруге із жінкою, що мала доньку Поліну від першого шлюбу. Але через сімейні суперечки ми ніколи не спілкувалися ні з цією жінкою, ні з її дочкою.

– Саме так. Я Поліна Сергіївна, – мовила вона. – Соціальна служба попросила мене наглянути за тобою, поки твоя мама не одужає. Хоча це й зайвий клопіт, але в мене немає вибору.

Я стиснула зуби від образи. Вона говорила так, ніби я якийсь непотріб. Ця жінка одразу мені не сподобалася. А я ще й повинна з нею жити.

– Завтра вранці я за тобою заїду. Будь ласка, збери свої речі і будь готова, – сказала вона і вийшла з палати.

Я тихо заплакала, розуміючи, що залишилася одна в цьому жорстокому світі. Мама в комі, тато з Олівією напевно загинули. А я мушу їхати до тітки, яку вперше в житті бачу. Чому життя таке жорстоке до мене? Чи настане колись і мій зоряний час?

Я механічно витерла сльози, а тоді почала приводити себе до ладу. Вдягнула джинси та блакитну блузку, зробила легкий макіяж і вирішила трохи прогулятися.

Ноги мимоволі потягнули мене до школи. Не знаю, що я там забула. Але в мене чомусь було припущення, що пожежа в моєму будинку і вбивство Марії Семенівни якось пов‘язані.

В учнів був урок, тому в коридорах школи майже не було дітей.

– Зоряно, привіт, – сказала Аліна, проходячи повз мене.

– Привіт! – я махнула їй рукою.

– Слухай, в нас таке сталося! – захоплено почала розповідати вона. – Наш шкільний журнал зник. Уявляєш?

– Справді? Може, ще знайдеться, – байдуже мовила я, вдаючи, що не знаю, де він.

– Та хоч би не знайшовся! Про мою двійку з алгебри тоді точно забудуть, – радісно вигукнула дівчина і пішла далі.

Аж зараз мене осінило. Ольга Іванівна попросила мене занести журнал в учительську, але вона ж сама туди йшла. Тут щось явно не так.

«Пожежна тривога» – раптом пролунало звідусюди. Учні та вчителі миттю вийшли з кабінетів і побігли до виходу. Почалася паніка і метушня. А я стояла і не могла поворухнутися з місця. Після того, що сталося в моєму будинку, я вже не боялася ніяких пожеж. Мені було навіть байдуже на власне життя.

Серед цього галасу я досить добре розчула крик, що доносився із актового залу. Трохи повагавшись,  я вирішила перевірити, що там сталося. Можливо комусь потрібна допомога, і я просто не могла спокійно на це реагувати після того, що сталося з моїми батьками. Я відчинила двері і побачила таку картину:

Одне з вікон було розбите. Скрізь лежали уламки скла. Стільці розкидані. 

Я визирнула у вікно і жахнулася. Мій однокласник Андрій лежав внизу. Найімовірніше, він випав із вікна. Отже, пожежна тривога була лише відволікаючим маневром. Від побаченого у мене пройшовся мороз по шкірі.

Раптом почула чиїсь кроки позаду себе. Я завмерла, не в силі озирнутися. Здається, що в цю мить усе життя пролетіло в мене перед очима. Але через хвилину кроки стихли, а я полегшено видихнула. Натомість до залу забіг захеканий Дем‘ян.

– Зоряно, якого біса ти тут робиш? Пожежна тривога спрацювала! Не чула? – голосно кричав він.

Я зробила декілька кроків вперед і зупинилася, досі перебуваючи в нервовому потрясінні.

– Чого стоїш? Ходімо!

Я не могла зрушити з місця.

– Зоряно, обережно! – раптом вигукнув Дем‘ян, після чого підбіг і відштовхнув мене вбік.

У ту ж саму мить зі стелі зірвалася люстра і впала просто на місце, де я недавно стояла.

Дем‘ян голосно скрикнув. Я піднялася і побачила, що в нього поранена нога.

– Зачекай! Я зараз покличу на допомогу, – заметушилися я та побігла надвір.

Але там ситуація була не краща. Приїхала швидка допомога, але врятувати Андрія не вдалося. Він загинув на місці. Я сказала вчителям про те, що сталося з Дем‘яном, і вони одразу ж побігли надавати йому допомогу. Я ж не могла повернутися на місце події. Надто сильно перехвилювалася за сьогодні. Та й мені не хотілося бачити Дем‘яна. Звісно, я вдячна йому за порятунок. Але ці дивні зміни в його поведінці мене лякали. Одного дня він мене ненавидить, а наступного – рятує. 
Хоча я теж постійно потрапляю у халепи. Здавалося, що, куди б я не йшла, всюди мусило трапитись якесь нещастя. Тому я хотіла одного – якнайшвидше повернутися до лікарні і більше нікуди не виходити. Але сьогоднішній день не збирався так швидко закінчуватись.