ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. ВІДЧАЙДУШНИХ ЛЮБИТЬ ДОЛЯ Розділ 1. ЗАХОПЛЮВАЧКА «ЧОРНОЇ ПЕРЛИНИ»

Мадам Віталіна невдоволено походжала по своїй каюті. Минав вже другий день її ув’язнення на яхті барона Блакитної Лагуни, а жінка все ще так і не придумала як виплутатися з тої халепи в яку так необачно потрапила. Та й що тут можна було вигадати, якщо вони знаходилися посеред океану і у неї не було ніякої можливості зв’язатися з берегом, чи її кораблем на орбіті планети. Як і обіцяв її тюремник, всі електронні імпланти в опричниці незабаром відновили свої функції, однак будь-яка спроба вийти кібермережу успішно нейтралізувалися корабельними системами. Залишалося лише набиратися терпіння й з надією очікувати на який екстраординарний випадок, що міг би змінити цю неприглядну ситуацію.

Щоб трохи заспокоїтися й розвіятися мадам Віталіна вибралася на верхню палубу яхти. «Чорна перлина» була не лише комфортабельним, але й повністю автоматизованим кораблем. За два дні перебування тут жінка ні разу не стикалася хоч з кимось з її екіпажу. Не було й помітно подруг-наркоманок загиблої леді Корнелії. Їх або тримали під замком в інших каютах, або скоріш за все відразу відправили аерольотами в столицю. Не показувався більше на очі і сам власник яхти, тож князівська опричниця відчувала себе наче на якомусь безлюдному острові.

Підійшовши до правого борта мадам Віталіна з ненавистю зиркнула на безмежну водяну гладь й сумно зітхнула. Ще ніколи вона не потрапляла в таке складне, майже безнадійне становище.

– Нудьгуєте, чи вирішили помилуватися морськими краєвидами? – раптом почула вона чоловічий голос позаду себе. Жінка рвучко обернулася й побачила за кілька кроків від себе барона Блакитної Лагуни, що насмішкувато дивився в її сторону.

– Чим тут можна милуватися? – запитанням на запитання відповіла мадам Віталіна. – Одна вода й небо, навіть птахів не видко.

– Не романтична ви натура, – глузливо зауважив чоловік, який сьогодні чомусь знову перейшов на «Ви». – Інші б на вашому місці втішалися красою океану.

– Та вже яка є, – сердито буркнула жінка й запитала у співрозмовника. – Ми ще довго будемо тинятися морем?

– А вам вже так хочеться в королівську буцегарню? Так ви у ній довго не затримаєтеся. Місцевий суд швидкий та безжальний, і вердикт у нього буде один – камінь на шию та й у воду.

– Невже тут так страчують людей? – здивувалася мадам Віталіна.

– По всякому буває. Та після убивства такої поважної особи як леді Корнелія на якусь поблажливість вам краще не розраховувати.

– Ви ж прекрасно знаєте, що я нікого не вбивала і це все підстава.

– А яка різниця правда це чи ні, головне що у неї повірять королівські судді.

– Нащо вам все це? Чому просто так не ліквідували мене?

– Невже я схожий на останнього бовдура? – всміхнувся барон й підійшов до леєрної стійки. – Ви ж не звичайна міжзоряна туристка, й це було очевидно від самого початку. Тепер, коли я вже знаю на кого працюєте, то надзвичайно радий, що уникнув прямого конфлікту з князем Терещенком. Нехай з усім цим розбирається місцевий монарх, а я просто потихеньку вмию собі руки й займатимуся своїми справами. Хоча повірте, конфлікту як такого не буде. Я передам королівському суду настільки переконливі докази вашого злочину, що навіть князеві доведеться змиритися з тим що вирішуть служителі Феміди.

– Ви чудовисько – вирвалося у мадам Віталіни.

– Який вже є, – спародіював жінку чоловік і хижо вишкірившись додав. – Нічого було пхати свого носа в діла які вас абсолютно не стосувалися. Тепер за таку цікавість доведеться розплачуватися власним життя. Та поки ще маєте дрібку часу насолоджуйтеся морськими краєвидами. Повірте це все що у вас тепер залишилося.

Після цих слів барон Блакитної Лагуни розвернувся і швидко попрямував до люка, що вів у глибину яхти. Мадам Віталіна знову залишилася сама й з жахом усвідомила, що лиходій правий. У неї насправді залишилося небагато часу й лише чудо могло тепер врятувати жінку від того, що підготував їй цей негідник. Та впадати у відчай було не в характері князівської опричниці, вона ж бо добре знала, що в житті трапляється всяке, й інколи варто сподіватися навіть і на чудо.

Кинувши останній погляд на сонце, що вже мало ось-ось зануритися в океан жінка повернулася в свою каюту. Тут вона вляглася на свою койку, заплющила очі і знову прокрутила в голові події останніх днів. Де вона схибила й що зробила не так, що потрапила в таку паскудну історію? Що тепер робить капітан Канаріс й як відреагує на її зникнення? Що взагалі зараз діється як на самій планеті так і в найближчому космосі? Мабуть таємничий зореліт виявлений командиром «Пенелопи» вже неподалік Синевиру і можливо хоч це якось змінить ситуацію на краще. Та про все це вона може лише гадати і надіятися на краще.

Десь серед ночі, коли мадам Віталіна врешті-решт вгамувавши свої тривоги вже була за півкроку до міцного сну вона раптом відчула що на яхті щось діється. В розміреному русі судна щось змінилося. Що саме? Жінка швидка здогадалася, що «Чорна перлина» різко лягла на інший курс й стрімко збільшила швидкість ходу. Яка причина в такому несподіваному поспіху, думала князівська опричниця вибираючись зі своєї каюти на палубу. Те що вона там обачила здивувало полонянку ще більше. На посадковій площадці натужно гудячи двигунами готувалися до старту два десантних аероліта. Ось у відкритому люку одного з них щезла знайома фігура барона Блакитної Лагуни й обидва апарати плавно здійнялися в повітря та прудко понеслися в південному напрямку.