Розділ 6. З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я

Вирвавшись з чіпких обіймів сили тяжіння Синевиру, Барчук взялася прискіпливо вивчати корабель яким їй тепер доведеться кермувати. Звісно, колишня десантниця ніколи не була першокласним пілотом, та під час служби у війську їй все таки навчили давати собі раду з найпростішими літальними апаратами, а невеличке орбітальне суденце все таке не складний галактичний крейсер, для якого потрібно мати неабиякі теоретичні знання та практичний досвід. Хоча планетоліт, що зараз опинився під її владою все ж був не тим легким катером, як могло видатися з першого погляду. Реактор на чверть потужніший від заведеного стандарту, двигуни здатні розвинути швидкість кур’єрського кліпера, доволі непоганий прицільно-навігаційний комплекс, що дозволяв влучно стріляти як іонними гарматами, так і самонавідними протикорабельними ракетами. А найголовніше тут був прилаштований генератор гіперпростору, хоч і слабенький та все ж здатний прокласти їм дорогу до інших світів.

Під’єднавши свій чип до бортового комп’ютера Роксолана задала кораблю параметри польоту намагаючись якнайшвидше віддалитися від планети. Вона ні на мить не забувала, що десь тут знаходиться зоряний шлюп, і старалася уникнути зустрічі з ним. Та ретельне сканування навколишнього простору чомусь не виявило «Пенелопу» і це неабияк стривожило жінку. Нахмуривши чоло вона знову й знову перевіряла дані корабельних сенсорів, та результат завжди був однаковим – транспортний зореліт, що кілька днів висів над Синевиром кудись безслідно зник.

– Щось не так? – запитала Барбара помітивши занепокоєння подруги.

– Нічого особливого не трапилося, поки мене допитував Філіп.

– Та наче б то ні, а в чому справа?

– Я ніде не можу знайти «Пенелопу», – пояснила свою стривоженість Барчук. – Де вона до біса могла подітися? Невже несподівано покинула систему?

– Не думаю, я б про це неодмінно знала, – задумливо промовила Барбара. – Зрештою це й на краще, адже ми можемо спокійно вшитися звідси.

– Так то воно так, але мені б було спокійніше як би я знала де цей клятий корабель зараз знаходиться, – заперечила приятельці Роксолана. – То куди тепер будемо летіти.

– Давай в пояс астероїдів. Там заховаємося від допитливих очей і перечекаємо поки тут все вгомониться та вирішиться.

– Розкішний план, – іронічно зауважила колишня десантниця. – А нічого, що корабельні системи життєзабезпечення здатні підтримувати необхідні нам умови не більше кількох днів?

– Нічого, – безтурботно всміхнулася Барбара. – Цього часу нам цілком вистачить. Не турбуйся Роксі, все продумано та під контролем. Виводь корабель на курс до поясу астероїдів і можеш трохи відпочити від всього того що з тобою трапилося. А я поки, що займуся прослуховування ефіру, може щось цікаве дізнаюся.

Барчук хотіла було заперечити, та швидко передумала це робити. В голову жінки раптом закралася підозра, що подруга і компаньйонка не все їй розповіла і є якісь речі, котрі їй поки що невідомі. Загалом в цьому не було нічого надзвичайного, Барбара мабуть не один день виношувала свій план втечі, а тому мала б продумати всі можливі варіанти своїх подальших дій. Раз вона вважає що для їхнього порятунку потрібно деякий час відсидітися серед астероїдів, значить в цьому є якийсь сенс. Та і їй дійсно не завадить трохи відпочити.

Барчук задала потрібний вектор руху навігаційній системі планетольота і подалася в крихітний корабельний санвузол. Тут прийняла зволожуючий душ, і разом з припливом бадьорості в тілі жінка відчула й звірячий голод. Це й не дивно, адже Роксолана не їла ще відтоді як потрапила в лабети Філіпа. За той час її організм витратив чимало енергії для того щоб боротися з отруйною дією «сироватки правди». У пошуках чогось їстівного вона незабаром натрапила на каюту доверху наповнену пакетами з «Зоряним буревієм». Їх тут було так багато, що напевне на чорному ринку, їхній вміст потягнув би не на повноцінний мільярд міжзоряних гривень. Не дивно що контрабандисти наважилися перебігти дорогу наркоторгівцям, заради такого фантастичного кушу можна було й ризикнути всім.

– Що, цікавишся нашим трофеєм? – раптом почула жінка позаду себе голос приятельки.

– А тобі не цікаво, що там всередині? – здивувалася Барчук.

– Ні, – спокійно відповіла Барбара. – Я вже й так знаю, що вони приховують.

– І що ж ми тут маємо?

– Мабуть чула про такий дорогий наркотик під назвою «Зоряний буревій»? То це він і є.

– Нічого собі, – удавано вражено присвиснула колишня десантниця. – Тут його знаходиться на кругленьку суму. Давно вже знаєш про все це?

– Можна сказати що недавно, – ухилилася від прямої відповіді приятелька. – Саме ці відомості й спонукали мене задуматися про втечу з льодяного поселення.

– То ти відразу планувала поцупити «Зоряний буревій? – тепер вже по справжньому здивувалася Барчук.

– І так і ні водночас. Спершу я хотіла прихопити з собою тільки невелику партію, щоб забезпечити собі нове й безтурботне життя. Та потім обставини так склалися, що кількість дурману виявилася настільки грандіозною, що випустити її з рук було б справжнім безрозсудством. Твоя поява в селищі і наше дружба підштовхнули мене до рішучих дій.

– Здуріти можна, а не справжнє безрозсудство втікати в космос на крихітному суденцеві, коли за тобою будуть ганятися і наркоторговці, і контрабандисти водночас?