Розділ 7. ПІДСТУПНІ ВБИВЦІ

Загін захопили в полон зненацька, і сталося це таким непередбачуваним чином, що ніхто навіть й уявити собі не міг. Відбулося все пізно вночі, майже наприкінці їхнього плавання. На той час «Королівській славі» залишалося зустрітися ще з парою рибальських флотилій, трюми судна були майже повними, тож тепер найманці не втрачали пильності ні на хвилину, знаходячись в постійній готовності до можливого нападу. Зважаючи на нечисельну кількість стандартного екіпажу, припускалося, що агресорів не повинно було бути багато. Від сили з десяток озброєних бандитів, котрих з головою вистачило б для приборкання мирних моряків, і які найймовірніше мали появитися на одинокому планетольоту. Щоб убезпечити себе від такого виду атаки сенсори корабля безупинно сканували навколишній повітряний простір, а зенітно-ракетна установка була готова відкрити нищівний вогонь в любу мить. Однак події розгорнулися зовсім по іншому.

Барчук розбудив різкий ментальний тенькіт особистого чипа. Ще повністю не очистивши свою свідомість від залишків солодкого сну, вона миттєво активувала всі імплантовані в її тіло комплекси, й у віртуальному полі зору побачила тривожне миготіння системи зв’язку. Воно інформувало про надходження термінового і надважливого повідомлення від командирки їхнього загону. Відкривши це сповіщення жінка вражено прочитала: «Корабельний комп’ютер відмовився нам підкорятися. Ми в пастці, замкнуті ним кожен у своїй каюті. Негайно озбройтеся і готуйтеся до будь-яких несподіванок».

Похапцем одягаючись і начіпляючи на себе бойову амуніцію, Роксолана намагалася розібратися в тій ситуації, що зараз склалася. Дві години тому вона здала свою вахту, і тоді здавалося ніщо не провіщало якихось неприємностей. Плавуча база йшла заданим курсом, всі системи судна працювали в штатному режимі, океан на багато миль навколо був пустинним. Що ж, до біса, могло трапитися за цей нетривалий час? Віртуальні повідомлення членів загону незабаром більш-менш прояснили їй обстановку. Все розпочалося десять хвилин тому, коли Тарас Чорнобровий, який знаходився тоді на посту, раптом виявив, що головний мозок «Королівської слави» чомусь перестав реагувати на його запити. Комп’ютер спершу заблокував панель управління, потім відімкнув ідентифікаційний транспондер корабля і засоби зв’язку, а на кінець просто позамикав електронні замки на всіх дверях їхніх помешкань.

В останньому, Барчук наочно переконалася коли сама спробувала відчинити двері своєї каюти. Вони відмовилися підкорятися цьому елементарному наказу, а сам електронний замок, ніби глузуючи з марних намагань жінки, плюнув сніпом електричних іскор в її сторону. Загалом це була не надто велика проблема, якби найманка мала під рукою плазмовий різак чи лазерний ніж. Але нічого подібного у неї навіть близько не було, а справитися голіруч з міцний сплавом годі було й сподіватися. Доводилося шукати інший, альтернативний, вихід з власного помешкання, що так неждано перетворилося на своєрідну тюремну камеру.

Швидко окинувши чіпким поглядом обстановку каюти, Роксолана здавалося знайшла прийнятний спосіб вибратися з неї на зовні. В голову жінки прийшла ідея скористатися для цього одним з ілюмінаторів, що виявився достатньо великим, для того щоб у нього пролізла підтягнута талія жінки. Невелику заминку викликало нагадування про те, що всі житлові приміщення екіпажу розташовувалися у високій надбудові корабля, і до палуби їх відділяла відстань в більше ніж три десятки метрів. Але хіба ж то серйозна перешкода для колишньої десантниці? Кілька вправних змахів кинджалом перетворили її постільне простирадло на вузькі смужки тканини, які незабаром були майстерно сплетені в довгий і міцний канат. Свої маніпуляції Барчук транслювала іншим членом загону, і хоча не всі вони виявилися настільки спритними як вона, однак минуло зовсім небагато часу, як шестірка найманців опинилася на волі.

– Паскудство, що ж тут все таки твориться? – першою запитала Семенюк, як тільки вони зібралися докупи.

– Хакерська атака, – роздратованим тоном кинув Чорнобровий, який саме відповідав у них за всю кібернетику корабля.

– Як же ти її пропустив? – поцікавилася Перебийніс.

– Ніяк, – сердито буркнув програміст. – Зовнішнього впливу на систему за час плавання не було. Я б це відразу помітив. Комп’ютер інфікували вірусом ще до нашої появи на борту корабля. До сьогоднішньої ночі ця зараза ніяк не проявляла своєї присутності, та й коли бути чесним, я навіть не шукав нічого подібного. Однак тепер, якийсь чинник, найймовірніше що це був таймер, розбудив шкідника, і він взяв під свій контроль всю плавучу базу.

– Невже не можна якось обійти заражену систему і механічним чином відключити електронний мозок судна? – подала голос Барчук.

– І що це нам дасть? – іронічно хмикнув Чорнобровий. – Невже хтось серйозно вважає, що шестеро чоловік здатні вручну керувати таким величезним кораблем?  

– Як це все позначиться на «Королівській славі» загалом і нас зокрема? – запитав Чепурний.

– Поки що важко сказати, та незаперечним є наступні факти – плавуча база змінила свій попередній курс й збільшило швидкість ходу з економічного на повний. Думаю варто готуватися до скорої появи небажаних гостей.

– Стоп, стоп, – задумливо мовив Полохливий. – Щось тут кінці з кінцями не дуже сходяться.

Це було останнє, що вимовив найманець, у своєму житті. В цю ж мить пролунало ментальне «Давай!», і Перебийніс та Чорнобровий, блискавично вихопивши зброю, почали стріляти по своїх побратимів. Барчук від неминучої смерті врятувало диво та інтуїція. В повітрі ще звучало запитання бойового товариша, як її підсвідомість відзначивши підозрілу гримасу на обличчі командирки загону, подала тривожний сигнал небезпеки. Дальше спрацювали інстинкти та рефлекси, які різко кинули тіло жінки за ріг корабельної надбудови. Виграна дещиця часу дозволила Роксолані уникнути підступної кулі програміста й активізувати всі свої імплантати. За секунду, оцінивши своє неприглядне становище прийняла єдино-прийнятне рішення. Різко розмахнувшись, жінка з силою жбурнула свій автомат в океан, а сама спритною вивіркою пірнула в найближчий технічний люк й завмерла в темноті.