Розділ 6. В БЕЗКРАЙНЬОМУ СИНЬОМУ МОРІ

Таємна операція співробітників «Чугайстра» розпочалася так як і було заплановано. З космопорту всі члени загону розійшлися по своїх номерах готелю. Сама столиця королівства, як і острівець на якому вона знаходилася, виявилися настільки малими, що безсумнівно могли б завиграшки розміститися в череві однієї з орбітальних станцій республіки. Ніяких особливих пам’яток чи мальовничих краєвидів тут на жаль не було, та й найманці такими речами абсолютно не цікавилися. З вікна свого помешкання Роксолана лише нетривалий час помилувалася неозорими просторами океану, на хвилях якого жінка мала провести найближчі дні, а не виключено що й місяці, свого життя.

На світанку, невиразний миршавий чоловічок, в сірому водонепроникному комбінезоні, провів їх в порт, де вони непоміченими піднялися на борт плавучої бази. За свою армійську службу Барчук бачила чимало всіляких кораблів. Звісно, посудина на яку жінка зараз потрапила, ніяк не могла зрівнятися своїми розмірами з міжзоряним крейсером, чи навіть патрульним фрегатом, та для морського транспорту вона все ж мала нічогенькі габарити. Добрих півмільйона тон водотоннажності, більше півкілометра довжини, з рубкою що здіймалася над палубою мов височезна башта. Справжній океанський левіафан якому не страшні ніякі шторми чи урагани.

– Звідки тут взялося це корито? – здивовано запитала Семенюк – Невже місцеві корабели самотужки створили?

– Республіка продала, – коротко пояснила Перебийніс. – Тут майже всі системи наші. Звісно побудова й транспортування корабля влетіло королівству в кругленьку суму, та воно їм швидко окупилося.

– Скільки ж чоловік входить в екіпаж такого монстра і чого нас ніхто так і не зустрів? – з підозрінням поцікавився Чорнобровий.

– Все виробництво тут автоматизоване й знаходиться під управлінням головного комп’ютера, – відповіла командирка загону. – За електронікою зазвичай наглядають шість техніків-операторів, та вони в цьому рейсі, про всяк випадок, залишилися на березі. Зараз на борту корабля, з людей, знаходимося тільки ми.

– Очманіти можна, – здивовано мовив Чепурний. – То що виходить, що корабель вийшов в море без справжнього капітана та екіпажу?

– Виходить, що так, – погодилася Перебийніс й відразу заспокійливо додала. – Тільки перейматися нічого, всі суднові системи «Королівської слави» надійні і неодноразово перевірені в автоматичних плаваннях. Якщо трапиться щось надзвичайне, то у нас є контрольні коди входу до всіх програм корабля. На випадок чого зможем перевести все на ручне керування. Зрештою це ж всього лишень риболовецька база, а не галактичний лінкор. Справимося.

– Справитися то ми безсумнівно справимося, але хотілось би подивитися на головний бортовий комп’ютер й оцінити всі його технічні можливості, – задумливо кинув Чорнобровий.

– А я б хотів побачити зброю яку нам залишили, – буркнув Полохливий.

– Без проблем, – відповіла обом найманцям командирка загону. – Тарасе, от тобі накопичувач пам’яті в якому записані всі потрібні коди, де знаходиться зал управління з інтерфейсом головного комп’ютера ти без проблем знайдеш самотужки. Решту панства прошу за мною.

Вони спустилися в нутрощі корабля і через довгий звивистий коридор з численними трапами потрапили у вантажний трюм. Тут знаходився великий сейф, замаскований під звичайний транспортний контейнер. Відімкнувши його масивні дверцята Перебийніс продемонструвала своїй команді справжній зброярський арсенал. Чого тут тільки не було: снайперські гвинтівки, штурмові карабіни, автоматичні пістолети, довгі кинджали й тонкі стилети, а ще кулемети, гранатомети, навіть ручні ракетні установки. І все це доповнювалося чималою кількістю різноманітних боєприпасів та всілякою іншою військовою амуніцією.

Від такого добра Роксолана подумки присвиснула, хоч не могла не відзначити, що всі зразки залишеної їм зброї безнадійно застріли, і вже давно не використовуються в сучасних арміях. Добре що хоч в тренувальному таборі вона пройшла повноцінний курс підготовки володінням всього цього антикваріату. Окинувши досвідченим поглядом колекцію раритетів жінка швидко вибрала для себе крупнокаліберний дробовик і швидкострільний карабін, на пояс причепила дві кобури з пістолетами, на плече закинула важчезний рюкзак з набоями і ручними гранатами.

Її товариші по загону не стали так фанатично завантажувати себе бойовим причандаллям. Семенюк взяла собі лиш снайперську гвинтівку і маленький револьверчик, Полохливий зазіхнув на цілий ракетний комплекс й легким стилетом, Чепурний обмежився крупнокаліберним кулеметом та кинджалом, і тільки Перебийніс екіпірувалася аналогічно Барчук. Мабуть вона теж дотримувалася тих же самих принципів, що і її підлегла – у непевній ситуації, додаткова зброя ніколи не буває зайвою.

Вибравшись на палубу командирка віддала своє останнє розпорядження в цей день:

– Зараз всі вільні. Зручно влаштовуйтеся в своїх каютах і починайте вивчати особливості внутрішнього розташування нашого корабля. Часу для цього маємо вдосталь.

Якщо з першою частиною наказу ніяких труднощів не виникло, бо каюти на судні були однотипні, достатньо зручні й комфортні, то з другою – все виглядало не так легко й просто як могло спершу видатися. Звісно кожному члену їхнього загону було передано в чип всю технічно-конструкторську документацію на плавучу базу, та вже перша самостійна екскурсія судном наочно продемонструвала Барчук, що намальовані плани й збудована реальність неабияк різняться одне від одного. Не пройшовши й півсотні метрів жінка, на свій неабиякий, подив виявила, що вибраний нею коридор чомусь закінчився тупиком, замість того щоб вести дальше, в машинне відділення. Зате через кілька наступних кроків її погляд випадково натрапив на задраєний люк, якого не було ні на одному кресленні. Роксолані залишалося лише гадати скільки ще таких нежданих «сюрпризів» може їх очікувати, на цьому морському гіганті.