Розділ 2. ЗУСТРІЧ З ЗУХВАЛОЮ ВЕРБУВАЛЬНИЦЕЮ

За місяць перебування на Боярці колишня десантниця докорінно змінила своє ставлення до цієї неприглядної планети. Якщо відразу, після приїзду сюди, у неї ще були якісь примарні сподівання та наївні надії на краще, то за кілька днів вони вже повністю розвіялися змінившись глибоким розчаруванням, а ще за тиждень у жінки з’явилася нездоланна відраза перемішана з ледь прихованою ненавистю до цього проклятого міста та всіх його недолугих мешканців. Для таких бурхливих емоцій у неї знайшлося достатньо вагомих підстав, найголовнішою з яких стала відсутність праці за її спеціальністю.

У Кристинополі ще так-сяк можна було влаштуватися чорноробом в комунальних службах, пристати до гурту збирачів залишків берилію в закинутих рудниках, чи напроситися в компанію чергового безумного геологорозвідника, що шукав невідкриті поклади цього дорогоцінного металу. Людина з професійними навиками військового тут виявилася нікому не потрібною. Навіть у поліцейському відділенні, куди Барчук звернулася в пориві відчаю, поблажливо всміхнулися й запевнили, що з місцевою злочинністю вони успішно справляються самотужки.

Тільки тепер, з острахом заглядаючи на свій банківський рахунок, який незворотно зменшувався від дня до дня, Барчук подумала якою нерозважливою і недалекоглядною вона була раніше. Під час служби в армії жінка ніколи особливо не переймалася такими, як її здавалося, несуттєвими дрібничками як – гроші. Одягом, їжею і дахом над головою десантницю завше забезпечувала держава. Щомісячної платні з головою вистачало на повсякденні потреби. А про життя, після звільнення в запас, Роксолана навіть не замислювалася, розраховуючи на те, що військової пенсії їй буде цілком достатньо для подальшого безтурботного існування.

Не так сталося, як гадалося. Законної винагороди за багаторічну вірну службу республіці їй вже точно не бачити, а власних скромних накопичень вистачить не надовго. З гіркотою Барчук згадалися спритні товариші-однополчани, що якимось чином примудрялися підзаробляти непогані суми навіть не виходячи з армійської казарми. Способів для цього було чимало, і головне тут було знати з ким і як треба потім поділитися. Жінка не мала в своїй натурі такої лихварської жилки, не вміла обманювати та лицемірити, а найважливіше не бажала прогинатися і плазувати перед всілякими покидьками. Тож тепер вона опинилася практично в жебрацькому стані, на богом забутій нікчемній планетці.

Безцільно вештаючись практично безлюдним містом, колишня десантниця врешті-решт дійшла до єдино-розумного висновку – треба негайно забиратися звідси. Однак здійснити це виявилося не так вже й просто, адже на Боярці було практично відсутнє офіційне сполучення з іншим світами. Великі транспортні компанії літати сюди не мали ніякої вигоди, а урядові кур’єри, на кшталт «Спритного», з’являлися не частіше двох-трьох разів на рік. Чекати стільки часу Барчук звісно не могла, та й ще у неї не було ніяких гарантій, що наступний командир поштового кліпера виявиться настільки зговірливим як Нагумо, й порушуючи флотські інструкції та заборони пустить її на борт свого корабля. Залишався лиш один більш-менш прийнятний вихід, домовлятися з капітаном якогось приватного зорельота, щоб той погодився взяти її за розумну плату, до себе в якості пасажирки. Знайти такого шкіпера, як логічно видавалося Роксолані, найпростіше і найшвидше мабуть буде в барі космопорту, а от як з ним розмовляти вона вже якось зорієнтується на місці.

Першим що зробила колишня десантниця добравшись до шинквасу, це замовила великий бокал пива з водоростей. Хильнувши чималий ковток хмільного яскраво-рожевого пійла, вона запанібратське поцікавилася у похмурого бармена, що ліниво споглядав на нечисельний контингент бару:

– Друже, не в курсі який зореліт збирається найближчим часом відлітати з Боярки, і як би мені погомоніти з його капітаном? Я в боргу не залишуся й щедро заплачу за цю інформацію.

– Чим заплатиш, крихітко? – іронічно хмикнув цибатий бородань. – Банківською карточкою, з рахунку який належить та контролюється казначейством військово-космічних сил? Дякую, але я краще утримаюся від такого дарунку, бо не сумніваюся, потім буду від нього мати більше клопотів ніж зиску.

– То будь людиною й просто так поділися тим що знаєш, – жалісливо попрохала жінка.

– Щось натворила і хочеш якнайшвидше чкурнути звідси? – змовницьки підморгнувши запитав бармен.

– Можна сказати що й так, – ухилилася від прямої відповіді Барчук. – То чим зможеш порадувати мене.

Бородань на мить замислився, а потім неквапливо промовив:

– Якщо так нагально потрібно покинути планету, то це тільки на «Клеопатрі». Подейкують що вона найближчими днями збирається кудись відлетіти.

– А як я можу побачитися з капітаном корабля? – нетерпляче перебила співрозмовника Роксолана. – Він сюди хоч інколи заглядає?

– Трапляється, що й заходить, – дав їй маленьку надію бородань. – Посидь трохи, посмакуй нашими напоями і наїдками, а якщо він появиться я подам тобі знак.

– Гаразд, тоді принеси мені за той столик пляшку доброї оковитої і чогось на зуб закинути.

Бармен згідливо кивнув головою, а колишня десантниця вмостилася за столик в кутку залу обличчям до входу. Тепер кожен новий відвідувач потрапляв в поле її зору, хоча це зовсім не гарантувало, що той хто потрібен Барчук взагалі сьогодні з’явиться в цьому барі. Та в армії Роксолану добряче вишколили терплячості, тож тепер вона з незворушним видом налила собі келишок міцного сидру, кинула до рота в’яленого равлика й почала спокійно вижидати.