Стелла

Стелла ніколи не любила понеділки.

Хоча, якщо бути чесною, вона взагалі не надто любила школу. Надто багато галасу, надто багато людей, які вважали власну думку надзвичайно важливою, і надто мало тих, із ким справді хотілося говорити.

Раніше все було простіше.

Вона приходила до класу, сідала на своє місце й робила вигляд, що навколишній світ її не стосується. Якщо хтось намагався заговорити — могла проігнорувати. Якщо хтось наважувався зачепити — відповідала так, що бажання продовжувати зникало надовго.

Тепер нічого не змінилося.

Принаймні зовні.

— О, дивіться, наша королева знову прийшла! — глузливо кинув хтось із задніх парт.

Стелла навіть не повернула голови.

— Напевно, чекає, коли всі знову почнуть їй поклонятися, — підхопила інша дівчина.

Кілька людей засміялися.

Стелла спокійно дістала зошит і поклала його на парту.

Яке ж тупе стадо.

Їхні жарти були настільки передбачуваними, що вона могла б сама підказувати наступні репліки. Їм потрібна була реакція. Обурення, сльози, злість — будь-що, що дозволило б відчути себе значущими.

Але вона не збиралася дарувати їм таке задоволення.

— До речі, а де твій новий шанувальник? — озвався хлопець із сусіднього ряду. — Грей сьогодні теж не прийшов?

Стелла завмерла лише на мить.

— Не знаю.

— Кажуть, він перевівся до іншої школи.

— А я чув, що його батьки кудись переїхали.

— Може, просто не витримав нашої зіркової парочки? — хтось пирснув зі сміху.

Стелла повільно підвела очі.

— Ви коли-небудь пробували думати перед тим, як відкривати рот? Чи це для вас надто складне завдання?

Сміх стих.

— Та ми просто запитали…

— А я просто відповіла. Не подобається — не запитуйте.

Вона знову відвернулася до вікна.

Грея не було.

Дивно, але ця новина не викликала в ній нічого. Жодного роздратування, жодного бажання з'ясувати, куди він зник і чому не попрощався.

Наче він був просто ще однією людиною, яка пройшла повз її життя.

Можливо, так воно й було.

Принаймні Стелла не збиралася витрачати час на роздуми про нього.

Урок почався. Учитель щось пояснював, крейда скрипіла по дошці, сторінки підручників шелестіли. Звичайний шкільний день, який нічим не відрізнявся від сотень попередніх.

І все ж їй чогось бракувало.

Стелла несвідомо глянула на сусідню парту.

Порожньо.

Вона одразу відвела погляд.

Звісно, порожньо.

Еліс більше не було.

Дивне відчуття. Ніби в кімнаті прибрали якусь річ, до якої ти ніколи не виявляв особливого інтересу, але тепер постійно помічаєш місце, де вона стояла.

Тільки Еліс не була річчю.

І Стелла це знала.

Саме тому її відсутність дратувала ще сильніше.

Вона витратила стільки часу. Стільки зусиль. Продумувала кожен крок, шукала слабкі місця, переконувала себе, що все робить правильно.

Їй хотілося, щоб Еліс зникла з її життя.

Щоб більше не доводилося бачити її обличчя, чути її голос, відчувати незрозуміле роздратування від самої її присутності.

І ось тепер Еліс не було.

Стелла мала б радіти.

Хіба не цього вона хотіла?

То чому ж замість полегшення всередині утворилася порожнеча?

Вона сильніше стиснула ручку.

Дурниці.

Просто звичка. Людина довго перебувала поруч, а потім зникла. Організм потребує часу, щоб звикнути до змін. Нічого особливого.

Стелла повторила це подумки кілька разів.

Не допомогло.

На перерві вона залишилася в класі. Не хотілося слухати безглузді балачки в коридорі, де кожен намагався перекричати іншого.

— А ви помітили, що Еліс більше не приходить? — почувся голос біля дверей.

— Звісно. Може, нарешті зрозуміла, що їй тут не місце.

— А може, Стелла їй допомогла це зрозуміти?

Знову сміх.

Цього разу Стелла підвелася.

Стілець неприємно скрипнув по підлозі.

— Що? — запитала вона, дивлячись на дівчат біля дверей. — Вам настільки нудно жити власним життям, що ви змушені обговорювати чуже?

— Ми нічого такого не сказали.

— Тоді вам буде нескладно знайти іншу тему.

Дівчата переглянулися й вийшли.

Стелла залишилася сама.

І саме в цій тиші її наздогнала думка, від якої вона весь ранок намагалася втекти.

Вона сумувала.

За Еліс.

Не за її увагою. Не за можливістю сперечатися з нею чи доводити власну правоту.

Вона сумувала за самою Еліс.

За тим, як та могла просто сидіти поруч, займаючись своїми справами. За її присутністю, яка часом дратувала, а часом непомітно заспокоювала. За тими моментами, коли вони не говорили нічого особливого, але Стелла все одно знала, що поруч є людина, яка не намагається щось із неї витягнути.

Іноді Еліс навіть не потрібно було нічого робити.

Достатньо було просто бути.

Стелла повільно опустилася на стілець.

Вона стільки часу витратила на те, щоб Еліс зникла.

Переконувала себе, що та їй не потрібна. Що її присутність нічого не змінює. Що без неї стане легше.

І тепер, коли бажане нарешті здійснилося, вона сиділа в порожньому класі й не знала, що робити з цією тишею.

Найгіршим було навіть не те, що Еліс більше не було поруч.

Найгіршим було усвідомлення, що Стелла сама доклала до цього руку.

Вона не могла звинуватити однокласників. Не могла оголосити когось ворогом. Не могла навіть розсердитися на Еліс за те, що та пішла.

Бо хіба мала Еліс причину залишатися?

Стелла заплющила очі.

Їй раптом захотілося повернути час назад. Не на місяці й навіть не на тижні. Лише на один звичайний день, коли Еліс ще була поруч.

Коли можна було побачити її в коридорі.

Почувши знайомий голос, закотити очі й удавати, що він дратує.

Сказати щось різке, а потім, можливо, навіть пошкодувати про це.

Тоді Стелла не розуміла, наскільки багато для неї означали ці дрібниці.

Тепер розуміла.

І від цього було боляче.

Дзвінок сповістив про закінчення перерви. За дверима знову залунали голоси, кроки, сміх. Школа жила своїм звичайним життям, наче нічого не сталося.