17 глава.Чому вона здається мені рідною

Блек прямував коридором поруч із директоркою школи. Вони обговорювали справи, заради яких він прибув до цього світу.

Аж раптом він відчув щось дивне.

Чоловік сповільнив крок.

Назустріч пройшли дві дівчини. Одна з них мала довге руде волосся й зелені очі.

Блек мимоволі озирнувся їй услід.

Щось було не так.

Ні, не просто знайомий колір волосся чи риси обличчя. Його власна кров ніби відгукувалася на присутність незнайомки.

— Хто ця дівчина? — запитав він у директорки.

Жінка простежила за його поглядом.

— Кайла. Нова учениця. Її перевели до нас з іншої школи разом із кузиною Еліс.

— Кайла… — повторив Блек.

Ім'я нічого йому не пояснило. Але відчуття нікуди не зникло.

Він ще раз подивився на дівчину.

Руде волосся. Зелені очі. Незнайомі риси, які чомусь здавалися надто близькими.

Невже це можливо?

Блек відкинув цю думку. Він не мав жодних доказів. Самого відчуття було недостатньо, щоб робити висновки.

Саме в цю мить Кайла допила воду й викинула порожню пляшку до смітника.

Блек помітив це.

Ідея виникла миттєво.

Він дочекався, поки директорка відвернеться, а потім непомітно забрав пляшку.

Тепер йому потрібен був лише тест.

Не здогад. Не надія. Не страх помилитися.

Відповідь.

Якщо його підозра підтвердиться, дівчина, яка щойно пройшла повз нього, виявиться його донькою.

Донькою, про існування якої він навіть не знав.

А найстрашніше полягало в іншому: Кайла була настільки схожа на нього, ніби хтось узяв його самого й створив жіночу версію.

Блек міцніше стиснув пляшку в руці.

— Анісіє… що ж сталося? — ледь чутно промовив він.

Він ще не знав правди. Не знав, чому Анісія зникла і хто позбавив його можливості бути поруч із донькою.

Але тепер він не міг просто піти зі школи й удавати, що нічого не сталося.

Він мусив дізнатися правду.

Минуло кілька днів.

Блек устиг завершити свої справи в школі й повернутися до звичних обов’язків, але думками постійно повертався до рудоволосої дівчини із зеленими очима.

Кайла.

Щоразу, коли він згадував її обличчя, відчуття рідної крові знову давалося взнаки.

Нарешті йому передали результати тесту.

Блек сидів за столом у своєму кабінеті. Перед ним лежав тонкий конверт, на якому було зазначено його ім’я.

Він довго не наважувався його відкрити.

Безглуздо. Він не боявся ні небезпек, ні ворогів. Але зараз боявся побачити кілька рядків на аркуші паперу.

Нарешті Блек розірвав конверт і витягнув документ.

Його погляд одразу зупинився на головному висновку.

Ймовірність батьківства — 99,9%.

Він перечитав напис ще раз.

Потім утретє.

Пальці повільно стиснули край аркуша.

— Донька… — видихнув він.

У нього була донька.

Дівчина, яку він зустрів у шкільному коридорі, була його дитиною. Його кров. Його риси обличчя, його руде волосся, його зелені очі.

А він навіть не знав про її існування.

Блек відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Перед ним промайнув спогад про Анісію.

Її усмішка. Її голос. Її погляд, який він пам’ятав навіть після всього, що сталося між ними.

Чому ти пішла?

Він стільки разів намагався зрозуміти, чому їхні дороги розійшлися. Та навіть у найсміливіших здогадках не міг уявити, що вона народила дитину.

Його дитину.

— Анісіє… — прошепотів чоловік, дивлячись на документ. — Що з тобою сталося?

Відповіді не було.

Лише сухий напис, який змінив усе його життя.

99,9%.

Блек повільно склав документ і сховав його.

Тепер він знав правду про Кайлу. Принаймні одну її частину.

Але дівчина досі не знала, хто він такий.

І Блек не збирався вивалювати на неї цю новину, не з’ясувавши спочатку, що сталося з її матір’ю.

Він підвівся й підійшов до вікна.

Десь у тому світі Кайла жила своїм життям, ходила до школи, спілкувалася з кузиною Еліс і навіть не підозрювала, що чоловік, який кілька днів тому пройшов повз неї в коридорі, щойно дізнався, що він її батько.

Блек заплющив долоню в кулак.

— Я знайду правду, Анісіє. Хоч би скільки часу це зайняло.

І цього разу він не дозволить нікому вирішувати за нього, кого він має право любити.