1 Розділ

– Що це тут забуло?

Дві дракарійки сиділи прямо переді мною та розмовляли своєю рідною, дракарі. Це древня мова їх народу якою вони в основному спілкувались біля іншопланетних рас. Проте я знала цю мову, доволі добре знала.

Звісно є єдина міжгалактична мова, проте не забороняється використовувати рідну мову раси.

– Не знаю, я сама в шоці людина… В нашій академії, немислимо! – її співрозмовниця ледь не вибухала від невдоволення. 

– Ці створіння дурні та недалекі, не схоже що це зможе пройти вступний іспит, не хвилюйся, це тут ненадовго.

Вони разом кивнули ніби підтверджуючи слова однієї з них і почали далі обговорювати якихось дракарійців та інші дурниці рідною мовою.

Я якщо чесно сама не знала що я тут забула, подавала я документи в п'ять університетів Землі та цю академію, в мене були відмінні оцінки з всіх необхідних предметів та курсів підготовки. Проте університети Землі мені відмовили, як вони написали “Через велику кількість охочих вступити саме в їх ВНЗ абітурієнтів”.

Проте справжня відповідь була очевидна.

На флоті тим паче земному, терпіти не могли жінок. 

Виключенням була дракарійська академія, та я досі не впевнена, що в мене вийде вступити в академію, тим паче таку елітну.

Я ж бо людина.

– Ти мусиш спробувати, щоб потім не жалкувати про втрачений шанс. – пошепки сказала я мамині слова, перед тим як вона відправила мене у вільний політ в прямому сенсі цього слова.

Дякую, мамо, ти мені ДУЖЕ допомогла! Я не була зла на неї, проте була обурена, вона завжди була легковажною та неуважною у розв'язання питань тому згодом всі питання почала вирішувати я.

Але це вже край.

Ну от тепер від цих дурних думок розболілась голова. А від того що зал де я сиділа гудів як вулик, від новоприбулих абітурієнтів, почало сіпатися око. Погляди в мою сторону так і зовсім дратували. Ну так, я єдина людська жінка в радіусі ста світових років і що.

До людських жінок завжди ставились зневажливо і на те була причина. Для іншопланетних рас ми були по типу комах або бліх, які були скрізь і при цьому могли відгризти пів статку.

З чого все почалось? 

Ну напевно з приєднання Землі до Альянсу Галактик, всі люди отримали свідоцтво про те що вони земляни й ніби все було добре. А тоді якась дуже “розумна” людина написала роман про безмежне кохання інопланетянина та земної жінки, і почалося.

Бажаючи отримати інопланетного красеня, як в книзі, людські жінки відправились підкоряти космос. І це призвело до дуже великих проблем, зрештою багато хто повернувся з розбитим серцем та алергією на всіх інопланетних створінь. Моя мама теж була в їх числі та і я з'явилася в результаті її прогулянки по космосі. Безперечно досі є такі хто намагається знайти щастя в інших галактиках та їх значно поменшало. І все завдяки тим же дракарійцям. Вони та їх жінки обходилися з людьми м'яко кажучи по свинськи.

А от до речі й один з них зараз буде проголошувати промову. На імпровізованій сцені, біля мікрофона, став істинний дракарієць. Чорне волосся, смуглява шкіра та луска блакитного кольору на руках та вилицях ну і відповідно чорна форма з емблемою факультету пілотування. Взагалі чорний колір це найулюбленіший колір дракарійців, він не траурний, а скоріше святковий, наскільки я знаю вони навіть одружуються в чорних вбраннях. 

– Дорогі абітурієнти, я знаю що більшість з вас прибули сюди в надії вступити в нашу академію, і я вдячний за те що ви проробили весь цей шлях…

Мене зараз вирве від цього медового голосу. Чоловік пильно оглянув зал бурштиновими очима  і продовжив промову.

– Але, як декан факультету пілотування я мушу повідомити вам, що не всі будуть прийняті й те що ви на відмінно пройшли онлайн екзамен, це не показник… Для нас це не показник. За традицією цього закладу ви маєте скласти ще один тест з пілотування. Та за результатами цього тесту в академію будуть прийняті лише шістсот найкращих студентів…

Гул в залі здійнявся такий сильний, що далі вже не було чутно, що він хоче сказати. Тут явно було більше ніж шістсот абітурієнтів і вони хочуть відсіяти більшу частину, ну нічого, мені ж краще. Спробую, не вийде, піду поступлю на співачку або режисера або репортера. 

Певний час знадобився, щоб всі абітурієнти затихли та нас відвели в аудиторію з симуляторами. Це були коробки, які точно повторювали рухи корабля, ніби справжнього. Мені дістався номер тринадцять, посміхнувшись я сіла всередину і після короткого інструктажу від не дуже привітного дракарійця який в кінці щей побажав мені провалитись крізь землю та згнити в канаві, не прямо звісно а на своїй рідній мові, я запустила симулятор. 

– Зараз ви всі приєднані до однієї системи. Ваше завдання знищити якомога більше противників. – голос декана трішки несподівано пролунав і змусив мене здригнутися.

– Ваші противники це такі ж студенти як і ви, потрібно протриматись поки не залишиться шістсот найкращих і вважайте ви в команді нашого величного флоту. Нехай вам допоможе Дракаріс, екзамен оголошую відкритим.

Після його слів закінчився відрахунок до старту. 

І я стартанула.

Набоїв в мене було більше тисячі, як і ракет. Дисплей дуже нагадував безпілотник і я з радістю почала маневрувати та бити всіх кого бачила. За мною декілька разів намагались летіти хвостом та їх я скидала один об одного.

***

Декан Аран Абарді

Ця дівчина або божевільна або геній, вона просто била всіх підряд. Викладачі як і я лише мовчки дивились як зі швидкістю безпілотника зменшується кількість абітурієнтів. Не скажу, що лише вона поводилась так, проте те як вона це робила привертало увагу. На панелі було добре видно всі маневри. Було видно що її навчали, досвідчені пілоти одразу бачать новачків та її уміння вражали. Вона ніби досвідчений пілот…

– Це не може продовжуватись! Ви дасте людському дівчиську навчатись в нашій академії?! Це ж немислимо! – один з викладачів пілотування ожив та ніяк не хотів затихати.