Розділ 41. Тепер з нас двох лише я буду жити довго й щасливо!

Через кілька років після смерті матері Ліда вирішила забрати свого кволого батька жити до себе. За ці роки самотнього життя Анатолій помітно постарішав. Його голова повністю покрилася сивим волоссям, з’явилося безліч зморшок, повипадали зуби, а шкіра по-старечому обвисла. Стало помітно, що в старого обмаль сил. Йому терміново потрібен був постійний догляд чи хоча б якась людина, з якої б він міг витягнути трохи життя. Та чоловік майже відразу пожалкував про свій переїзд, бо з першого погляду зрозумів наскільки Ліда стала могутньою. Нічого подібного він сам ніколи не вмів і відчував, що донька знищить його за бажанням дуже просто.

Одного ранку, поки діти ще спали, Ліда навшпиньках зайшла до Анатолія в кімнату, тихо прочинивши двері. Впевнившись, що він міцно спить, вона взяла велику подушку з іншого боку ліжка та, підійшовши впритул до батька, з силою притиснула її до його обличчя. Старий почав битися в агонії, борсатися та відчайдушно стогнати, намагаючись відштовхнути Ліду. Він не хотів помирати. Однак дочка, безумовно, фізично була сильніша за нього. Так продовжувалося якийсь час. Коли ж він перестав борсатися, вона забрала подушку й поклала ту на місце. Ліда зверхньо та з долею тріумфу тихо промовила: 

— Ну от і все. Тепер з нас двох лише я буду жити довго та щасливо. 

Вона вийшла з кімнати так само тихо як і зайшла, щільно зачинивши за собою двері. 

На похороні батька вона гірко плакала та голосила. А коли всі пішли, Ліда наблизилася до нього, щоб попрощатися. Впевнившись, що на неї ніхто не дивиться, вона швидко зняла з його пальця такого жаданого персня з рубіном. Труну закрили, а за мить всередині залишилася лише жменька попелу.