Розділ 37. Дмитро Іванович розкриває секрет чарівних дверей.

Коли Зоряна повернулася після прогулянки з новими друзями, то зустріла біля підвалу Дмитра Івановича. Дідусь запросив її з Шариком до себе в гості. Тож тепер вони сиділи на лавочці під виноградником, що густо завивався у дворі. Дідусь проживав сам неподалік від Зоряниного дому в приватному будинку. Поки він пішов до хати, щоб закип’ятити воду для чаю, дівчинка насолоджувалася свіжим осіннім повітрям, виглядом ще густої зелені та клумби з квітками поруч. Вони з мамою мріяли про власний будинок, а не квартиру, щоб можна було вирощувати пишні півонії, посадити фруктові дерева (особливо хотілося мати абрикосове, оскільки мама дуже любила абрикоси) та завести котів і собак. Ще Руденька з насолодою розмірковувала про можливість засмагати на сонці або читати книжки чи просто лежати на травичці у дворі разом з Шариком.    

За мить Дмитро Іванович вийшов з тацею, на якій трималися дві чашки з чаєм, блюдечко з шоколадними цукерками та розмальована яскравими квітами миска з пахучими грушами, які він нещодавно сам назбирав у себе в саду. І поки Зоряна насолоджувалася смачними гостинцями, дідусь повідав їй історію про чарівний сплав, двері-портали та про чорних чаклунів. Очі дівчинки заблищали й розширилися, стаючи схожими на два великі блюдця. 

— То це ви були тим вченим, який винайшов чарівний сплав металу? — запитала дівчинка з захопленням у голосі. 

— Так, — сумно похилив голову дідусь, — але коли я дізнався, …ем…, що усіх добрих чаклунів вигнали з магічних королівств, то зрозумів, що мій винахід буде використано для злих намірів. Тоді я знищив всі напрацювання й документи, що існували та поїхав з цих країв на довгі роки. 

— То чому ж ви повернулися зараз? — не могла заспокоїтися дівчинка. 

— Я дізнався від друзів, …ем…, що Алоїза наполегливо працює над створенням того самого чарівного сплаву металу. І якщо вона його зможе віднайти, то …ем…, темні чародії почнуть швидко розповсюджуватися по світу та поневолювати людей. 

— А яка вона, та Алоїза? — з цікавістю і водночас з острахом, тихо спитала Зоряна. Дідусь помовчав хвилинку та промовив: 

— Алоїза вийшла з людей, як і всі чорнокнижники. На момент відьминої появи на цьому світі її рід, …ем…, вже займався чорною магією декілька поколінь. Тому, вона народилася з холодним і жорстоким серцем. Її вже не можна змінити чи переконати. Вона — це абсолютне зло! Біда в тім, що в неї є людське обличчя й вона займає своє місце тут серед людей. Тому, її важко знайти, знешкодити чи знищити. Я знаю тільки, що у світі людей це звичайна жінка з села, середнього достатку. Однак, …ем…, навіть на людському обличчі, за бажання, можна помітити сліди магії та звіра в очах, які є дзеркалом душі. 

— Як цікаво та страшно, — зачаровано прошепотіла Зоряна й раптом згадала тітку Ліду, яка, на її думку, теж була цілковитим злом. — В мене є питання, — підняла свої зелені очі на дідуся дівчинка, — як звільнити моїх друзів від рабського служіння магам? 

— Забрати їх силою не вийде, бо вони самі погодилися на таку долю. В них був вибір. А проте, якщо вони зможуть перемогти свої страхи та дізнаються найпотаємніші секрети своїх мучителів, в них з’явиться шанс. Як тільки слуга довідається, …ем… таємницю свого хазяїна, той більше не зможе володіти ним. 

— Цікаво-цікаво, — пробурмотіла про себе дівчинка, обдумуючи його слова та одночасно набираючи повні кишені цукерок. Вона помахала на прощання дідусю й повільно та задумливо попленталась з Шариком додому.