Розділ 5. Значить, вони поїхали туди не дарма.

А мама таки приготувала щось смачне. Коли Зоряна відкрила вхідні двері до квартири, її обдало запахом зеленого борщу з майонезом, а також свіжих пампушок з часничком. Ох як же Руденька любила мамині страви. Вона швидко скинула брудні після дощу сандалі й побігла на кухню. Каструля з ароматним борщем вже стояла на дерев'яній дощечці на столі, вкритому білою мереживною скатертиною. Як мама пояснила — їсти поки що не можна, страва мала настоятися до обіду. Дівчинка присіла на невелику табуретку біля столу й задивилася у вікно. 

Дощ вже не йшов, але надворі все ще було сиро й похмуро. Білі, як скатертина, фіранки, закривали лише пів вікна, тому вулиця добре проглядалася. Над столом висів старовинний світильник, який мамі багато років тому прислала подруга з Франції. Зараз вимкнений, але кожного вечора він м'яко заливав кухню теплим помаранчевим світлом, надаючи особливої таємничої атмосфери. Раніше, ще до війни, мама тут читала їй казки чи розповідала цікаві історії та легенди, а дівчинка сиділа й мріяла про інші світи та фантастичних героїв, поїдаючи вівсяне печиво й запиваючи його гарячим чаєм з лимоном.

Зараз же мама, ледь тримаючись на ногах від втоми та час від часу тихо зітхаючи, ліпила вареники з сиром за іншим столом біля плити. Дівчинка вскочила на ноги й хутко почала допомагати. Вона схопила невеликий шматок тіста, обтрусила його борошном й почала розкочувати по столу, готуючи наступну партію кругляків для вареників. 

Зоряна любила проводити час отак вдвох з мамою. Вони могли спілкуватися на будь-які теми годинами. І для Руденької це завжди було пізнавально та цікаво. Минулого разу темою їх розмови стало життя однієї телезірки. Зараз вони обговорювали мамине дитинство (що було навіть цікавіше):

— Я навчилася плавати у шість років, — розказувала вона. — Нас шестеро в сім'ї було. Ніхто зі мною не возився та не панькався, — мама усміхнулася. — Я сама полізла у ставок і ледь не втопилася. Дурне мале дівча.

Вона на деякий час зупинила розповідь, щоб запалити вогонь на плиті та поставити каструлю з водою..

— Не знаю як я вижила тоді, — задумливо продовжила. — Я вже була на дні й почала втрачати свідомість. Та потім ніби щось надприродне допомогло мені й підняло на поверхню.

Тут вона зупинилася, махнула рукою й розсміялася. Адже в магію мама не вірила. І продовжила розповідати цікаві історії про своїх друзів, братів з сестрами та свою школу. «Ох, як би було цікаво потрапити в той час, — подумала про себе Зоряна. — Це ж було зовсім інше життя й, мабуть, люди тоді вирішили б, що я божевільна, якби розповіла їм про інтернет, смартфон чи планшет або якби показала, як можу спілкуватися зі знайомими через відео зв’язок». 

— Мам, у мене вони чогось розклеюються, — Зоряна перейшла від розкочування тіста до ліплення вареників. 

— Притруси, доцю, кінчики борошном та спробуй ще раз їх приплюснути, — з вимученою усмішкою порадила мама, прибираючи руками зайве тісто у миску. Зоряна на мить зупинила погляд на потрісканій шкірі й мозолях на маминих руках.

Після обіду Зоряна сіла за малювання. Вона з дитинства мріяла бути художником і восени збиралася до художньої школи. 

— Коли я стану всесвітньо відомою, — говорила вона мамі, — я куплю тобі великий будинок з басейном, відвезу до океану й ми будемо багато подорожувати. 

Мама у відповідь посміхалася й казала, що так все обов'язково і буде. Тому Руденька намагалася якомога краще підготуватися до вступних іспитів протягом літа. Це було однією з її домашніх справ, якій вона приділяла декілька годин щодня. Хоча вступ туди був під питанням. 

— Немає гарантії, що ця школа працюватиме восени, — казала мама. — Вона ще й досі знаходиться на реконструкції після «прильоту» взимку туди російської ракети. 

На щастя, тоді обійшлося без жертв. Лише шибки повибивало та трохи понівечило стіни.

А ввечері на всю сім’ю чекали погані новини. Зоряна якраз домальовувала олівцями портрет Шарика, коли у вхідні двері спочатку почали голосно гупати, а потім подзвонили.

— Іду, іду, — почувся стривожений голос мами. Руденька спохмурніла. Вона вже здогадалася, що це п’яний батько. Останнім часом він частенько приходив додому напідпитку. Дівчинка зітхнула.

— Чого так довго? — почувся роздратований голос в коридорі. — Як на роботу не ходиш, то може хоч до дверей навчишся швидше підходити?

Мама лише зітхнула, пропускаючи чоловіка всередину. До такої поведінки вона вже звикла.

— Давай, я віднесу, — вона простягнула руки, щоб взяти портфель.

— А дзуськи! — розсердився тато й кинув його зі злістю на підлогу. — Все в мене забрали. — Він на мить замовк, а потім раптом розплакався. — Сьогодні я звільнив останнього механіка й офіційно закрив СТО. Ми на нулі. Ще й борги є. Завтра я виставляю на продаж будівлю й на цьому все. Кінець. 

— Максиме, все буде добре. Ми якось викрутимося, — пробувала заспокоїти його мама.

— Не говори дурниць! — проревів тато, — це кінець! В країні війна. Бізнеси банкрутують. Роботи немає. Що буде добре?

Він відштовхнув дружину й швидко зник за дверима своєї кімнати.

Зоряна все це мовчки слухала. Тривога закралася в серце. Здалося, що кімната стала чорно-білою. Кольори зникли. Червоні квітки плавно сповзли із зелених шпалер і розчинилися в повітрі. Для їхньої родини то було велике лихо. В сім'ї працював лише батько і це був єдиний дохід, що вони мали.