Розділ 4. Історія Шарика.

Авіджа

Авіджі виповнилося вісім років й батьки подарували йому маленьке цуценя. Це був крихітний симпатичний сірий песик, схожий на дикого вовка. Коли хлопчик взяв його на руки, той несміливо підійнявся на тремтячих лапках та подивився тепер вже своєму господарю глибоко в очі, намагаючись зрозуміти, чи виросте той хорошою людиною та чи буде його любити. Песик ніби заглянув у саму душу маленького майбутнього чаклуна та не відводив погляду кілька секунд. А потім знайшов там ту відповідь, яку шукав. Цуцик заспокоївся. Він лизнув щоку хлопчика й, пригорнувшись до серця малого, заснув. З того часу вони стали нерозлучними друзями. 

— Відтепер тебе будуть звати Вовком, — промовив з посмішкою Авіджа.

І куди би хлопчик не йшов, чотирилапий товариш завжди вірно слідував за ним. Коли Авіджі виповнилося дванадцять років, він, як і більшість інших дітей зі здібностями, пройшов посвячення у світлого мага. Його фамільяром став Вовк. Фамільяр для світлого чаклуна — це як додатковий захист і продовження його сутності. Але ще більш важливо — це перший досвід любові до оточення. Пізнавши такий зв'язок, де істота є слабкою, беззахисною та потребує постійної уваги й турботи, світлий маг вчиться любити та піклуватися про простих людей. Адже в майбутньому він має їм служити й змінювати їхній світ на краще. Неспроста багато людей за звичкою заводять вдома собак. Це давня пам'ять людства про ті часи, коли у світі панували світлі чаклуни, а магія служила на користь людям. 

І поки живий чародій, його фамільяр теж живе. Тож Вовк завжди знаходився поруч з Авіджею. Він став свідком його першого кохання. Супроводжував господаря в подорожах. Непорушно сидів поруч, коли чаклун вивчав нове закляття чи ставив фантастичний експеримент. Коли загинули батьки Авіджі, Вовк також переживав це горе разом з ним. 

Та одного разу доля вперше їх розлучила. Це сталося, коли відбувся сумнозвісний переворот у світі магії. Авіджі пощастило разом з іншими світлими чаклунами сховатися в царстві людей. 

— Я мушу залишити тебе, Вовчику, — дивлячись на вірного друга повними сліз очима, промовив Чародій. — Щоб ніхто не завдав тобі шкоди й щоб через тебе чорні чаклуни не підібралися до мене. Вибач, я мушу, — так Авіджа вперше покинув Вовка самого.

Упродовж століть світлі маги мусили переховуватися. Й Авіджа не був виключенням. Тож час від часу він залишав свого чотирилапого друга в новому місці. Літній день двадцять років тому був одним із таких випадків.

— Ти ж знаєш, що це в першу чергу заради твого добра, — тихо промовив чаклун, не підводячи погляду. — В мене теж серце крається, але я за тобою обов'язково повернуся. Я обіцяю.

Вовк у відповідь тужливо заскавчав. Глибока туга оселилася в його очах.

Так у підвалі багатоповерхового будинку в місті Кропивницький з’явився розумний пес Шарик, який кожного дня виходив на дорогу біля дому та виглядав свого господаря, годинами вдивляючись в обличчя випадкових перехожих.

Знайомство з мамою Зоряни

За своє життя, а воно в нього було довге, Вовк пережив багато різних речей. Колись він був просто цуценям, який мав господаря та вважав, що всі собаки живуть в любові, турботі й радості. З того часу багато що змінилося. 

Коли Авіджа залишив його самого останнього разу, він був вже дорослим та готовим до труднощів. Він знав, що йому треба якомога скоріше знайти тепле місце для ночівлі та добрих людей, які його годуватимуть. З місцем справи складалися краще, ніж з людьми. 

Вовк стояв на пішохідному переході біля роздоріжжя та чекав зеленого світла. Він запримітив собі багатоповерховий будинок неподалік і зараз вивчав район, щоб зрозуміти, з ким йому доведеться боротися за цю територію. Не кваплячись і уважно озираючись по сторонах, пес перейшов дорогу. Поки що, йому не зустрічалися інші безхатні собаки, що вже було непогано. 

Попереду нього кудись поспішала молода світловолоса жінка й Вовк, сам не розуміючи чому, пішов за нею. З її сумки приємно потягнуло ковбасою. Він вже два дні нічого не їв, а тому мимоволі заскавчав. Жінка озирнулася й, побачивши благальний погляд пса, зупинилася. Їй стало шкода собаку. Вона дістала з сумки бутерброд з ковбасою та пригостила його. Вовк проковтнув гостинець повністю, не жуючи, і знову жалібно подивився на жінку. 

— Дивись, у мене нічого більше немає! — сказала вона, показуючи йому порожню сумку. — Але якщо ти підеш зі мною, я пошукаю вдома та винесу ще щось. 

Пес вирішив, що це було б дуже чемно з її боку й побіг за нею. Так вони дійшли до під’їзду багатоповерхівки. 

— Чекай тут, — сказала жінка та зникла за дверима. 

Незабаром вона спустилася й поклала перед псом останній шматок м’яса, який знайшла в холодильнику. Вона знала, що через це м'ясо в неї буде чергова сварка вдома. Проте, співчуття до цієї собаки було більшим за страх перед чоловіком. І поки Вовк уплітав цей шматок, він пильніше придивився до жінки. Увагу привернуло те, що вона нагадувала йому Авіджу. Щось було у них схоже. Ніби ця жінка теж була світлою чаклункою, але ще не знала про це. Так Вовк заприятелював з мамою Зоряни та отримав нове ім’я — «Шарик». 

Відтоді минуло багато часу, а Шарик так і продовжував жити в підвалі цього багатоквартирного будинку в місті Кропивницькому. Він давно відвоював свою територію, змінив кілька зграй. І завів дружбу з Риком і Тим Псом. І вже не мама Зоряни, а сама Зоряна годувала його та приятелювала з ним. Він знав її від народження й бачив, що вона дуже схожа на свою матір. А ще відчував, що в ній також були приховані магічні здібності, про які вона не знала.